Унівський монастир виник серед прекрасного прикарпатського ландшафту, що поєднує гористу місцевість, соковиті долини та родючі поля. Ще не знайдено писемних свідчень про точну дату заснування монастиря, однак в архівних документах поч. XIV ст. Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини. Відомо, що до середини XV ст. Унівським монастирем опікувалися князі роду Гедиміновичів. Згодом Унів перейшов до спадкового володіння княжого роду Лагодовських.
Спеціальною грамотою від 30 липня 1542 р. польський король узаконив статус Унівської архимандрії, маєтності та право вибару архимандрита залишилися виключно за ченцями. У тому ж часі помітно активізувалися грабіжницькі походи татарських орд на українські землі. Серед писемних джерел існують відомості про те, що у 1549 р. "манастир татарове спалили".
Після татарського нашестя ктитором монастиря став Олександр Ванько Лагодовський (опікувався монастирем до 1574 р.). Давній переказ розповідає, як, зенедужавши на хворобу ніг, Ванько побачив у сні Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Чудесно зцілившись, шляхтич дає обітницю відродити знищену обитель. В XVI ст розпочалося будівництво мурованої оборонної церкви над джерелом, а згодом - чотирьох наріжних веж та мурів. Зберігся надгробок Лагодовського - один із кращих зразків західноукраїнської скульптури епохи Ренесансу (оригінал зберігається в Олеському замку).
Окремо від будівель чоловічого монастиря на Чернечій горі була жіноча Преображенська обитель, храм якої згадується в 1557 р. Наприкінці XVIII ст. ця обитель виглядала досить скромно, тому 1763 р. вирішили її ліквідувати, церкву і дзвіницю розібрали.
З роками архимандритства Анастасія Радиловського (бл.1547-1570 рр.) пов’язують ґрунтовну відбудову монастиря і заснування в ньому монастирської школи. Відомо, що там навчалися навіть шляхетські діти, зокрема Йов Княгиницький, котрий згодом заснував славнозвісний Манявський скит.
У 1570 р. львівським владикою став Гедеон Балабан, якому польський король віддав Унівський монастир під патронат. На місце архимандрита 1597 р. він поставив свого племінника Ісаю Балабана, добрі стосунки якого з впливовими постатями Галичини та Варшави дещо стримували поляків від недоброзичливих акцій проти монастиря. Однак після смерті архимандрита в 1620 р. розпочалися їхні збройні напади на обитель. Весна 1648 року принесла надію на звільнення від польського панування. Однак з військами Хмельницького у Галичину прийшли татари. Восени 1648 р. вони знищили монастирські села, багато людей взяли до полону.
Спокійнішим стало життя в Унівському монастирі після 1655 р., коли архимандрію перебрав Львівський владика Арсеній Желібровський. Однак повна стабілізація пов’язана з родом Шептицьких. Валаам Шептицький перший з унівських діячів прийняв унію, спершу таємно, а 1 липня 1700 р. - відкрито у Львові як представник Унівського монастиря. Тоді постало питання про форму організації унівського чернецтва. На соборі монастирських настоятелів в Уневі 1711 р. було вирішено й надалі дотримуватися стародавніх монаших традицій. В їх обороні став і наступник Валаама, його племінник Атанасій Шептицький. Відбулася реставрація та перебудова церкви та монастиря, відновлено друкарню, у якій було видано понад 60 найменувань друкованої продукції. XVIII ст. – доба найбільшого розквіту монастиря.
Нелегкі часи настали після входження краю до Австрійської імперії. Було закрито багато монастирів, в тому числі й Унівську обитель(1790 р.), яку митрополит Михайло Левицький перебудував під свою резиденцію, тим самим врятувавши від цілковитого знищення. В 20-х роках XIX ст. ліквідували рови та вали, розібрали наріжні вежі при східних мурах. На місці південної стіни постав величавий палац. Звідси Михайло Левицький правив єпархією 40 років, і тут він похований 1858 р. Один з його наступників - Сильвестр Сембратович - багато спричинився до культурного відродження. Для вшанування пам’яті поблизу резиденції, на його улюбленому місці, було поставлено пам’ятний знак із вирізьбленим хрестом та написом “1836-1898”.
Відродити чернече життя в Уневі припало Кир Андреєві Шептицькому. Унівську обитель він передав ченцям Студійського Уставу і невдовзі надав статус Лаври. Кількість ченців швидко зростала, було створено самодостатнє господавство, діяв сиротинець, сформувалася величезна бібліотека, виходив друком щомісячник “Ясна путь”. У 30-х роках відкрито іконописну майстерню, найважливішими роботами якої стали розписи інтер’єру храму та зовнішніх стін монастиря. Розвиток монастиря припинився з приходом радянської влади та арештом в 1947 р. архимандрита Климентія. Лише більше, як через 40 років у давній обителі знову залунала молитва.

Таємниці Чернечої Гори

Чернеча гора в Уневі є тим неповторно спокійним місцем, де знаходиться цвинтар, на якому спочивають ченці. Зачаровує тиша і краса цього місця, надихаючи на молитву. Однак виявляється, що багато століть тому тут вирувало життя давнього городища. Місцеві мешканці зберегли в переказах і його назву — Володимирів град.
Цікаво, що городище відрізнялося за своїми ознаками від слов’янських поселень княжих часів – не мало дитинця, де розташовувалася княжа еліта, та посаду, у якому жили ремісники, хлібороби, і передграддя. Отже, це поселення дуже древнє і сягає часів соціально однорідного суспільства (приблизно IX ст.). Дехто стверджує, що тут проживало плем’я білих хорватів, їхні поселення були одне від одного десь за 50 км, здебільшого по горах і в тих місцях, де росли букові й дубові ліси. Це городище ніхто не досліджував, нічого про нього не написано. До сьогодні зберігся хіба що оборонний вал, який допомагає сучасній людині в уяві перенестися у сиву давнину і привідкрити для себе незвідані таємниці минулого.
Біля сучасного цвинтаря на Чернечій горі виявлено кам’яний фундамент храму, добре виділені його складові частини (апсида, притвор та ін.). В результаті досліджень зафіксовано три періоди його перебудови. У будівельній кладці долівки храму віднайдено цеглини більш раннього часу, які нагадують давньоруську плінфу. Подібну цеглу використовували за часів Галицько-Волинської держави й також для будівництва славнозвісної Десятинної церкви у Києві. Саме ця знахідка наводить на думку, що насправді церква набагато древніша, ніж прийнято було вважати досі й могла бути заснована в ХІІ-ХIII ст. Поруч із фундаментом знаходиться давній цвинтар. Кам’яні надгробки з написами свідчать про поховання тогочасної еліти. Є на цвинтарі й кам’яні хрести часів Хмельниччини.
За кілька метрів від залишків храму археологи виявили під час розкопок земляні житла, керамічні, металеві та скляні вироби, а також монети, які дали можливість датувати пам’ятку ХIV-ХVIIІ ст. Найдавніші житлові споруди мали характерні пристінні лави, окремо виділене вогнище, споруджене за допомогою невеликих каменів на глиняній основі. Найбільш ймовірно це були окремі келії-землянки чернців. Мабуть, ці оселі згоріли у часи турецько-татарських набігів. Хоч пізніше обитель було відновлено, але в землі дотепер збереглися залишки того згарища.
Археологічні матеріали XIII ст. також були виявлені біля західного підніжжя Чернечої гори біля водного потоку. Особливо цікавою виявилася знахідка неподалік гори у лісі – залишки гутної та залізоробної “промисловості”. Три великі печі, інструменти та залишки скла свідчать про високотехнологічне і унікальне на той час виробництво. Біля розваленої та досить великої плавильної печі-горна знайдено металеві взірці та зливки з характерним відбитком стінок конусоподібних горщиків. Вірогідно, що залізо виплавляли з болотної руди, яку добували поряд у прирічковій заболоченій долині річки Гнила Липа.
З кожним роком археологи відкривають нові й нові таємниці Чернечої гори та околиць.

Оборонні укріплення та в’їзна брама монастиря

В давні часи монастирі мали оборонне значення, в них під час набігів завойовників переховувалися жителі навколишніх сіл. Відомо, що Унівський монастир був добре укріплений і мав могутню в’їзну браму. Про її існування до недавнього часу можна було лише здогадуватися, оскільки жодні писемні джерела про це не згадують. І ось влітку 2002 р., цілком випадково, внаслідок земельних робіт, було виявлено залишки в’їздної брами та середньовічні оборонниі укріпленя. Брама знаходиться 50 м південніше від сучасних митрополичих палат. Розкопками відкрито лише східну частину цієї великої будівлі. Про те, що вона мала більшу протяжність, свідчать характерні для середньовіччя підбрамні опорні елементи. В середній частині будівлі була дорога, викладена з тесаних каменів. Зі східного боку до споруди прилягав насипний земляний вал, який у пізнішому часі був ліквідований.
Фундамент брами викладено з дикого, тесаного та різьбленого каменю, а також із цегли-пальчатки. Південно-східний кут будівлі вирізнявся архітектурним оздобленням, виконаним у стилі бароко. Одне з приміщень служило оборонною вежею. В ній виявлено гармату типу «фальконет», яка застосовувалась у ХVІ-ХVШ ст., близько 50-ти кам'яних ядер різного калібру, кам’яну кулю з металевим гаком для метання та отвором і гніздом для засипання пороху, арбалетну стрілу, металеві наконечники від списів тощо. Більшість цих знахідок тепер знаходиться в музеї Унівської Лаври. Серед знахідок варто відзначити срібні та мідні монети XV-XVII ст. – в тому числі й рідкісну на українських землях данську монету номіналом у 3 гульдени.
Завдяки жертовній праці археологів маємо можливість заглянути в глибину віків, торкнутися нашої давньої історії, відчути її подих.