top of page
Arch.Nykanor.jpg
Архимандрит кир Никанор (Дейнега) (1907-1982)
Архимандрит Унівської Лаври

За матеріалами часопису "Унівський прочанин" № 6

  Архимандриту кир Никанору випало долею очолювати Студійське чернецтво у найважчі роки переслідування та підпілля нашої Церкви. Після арешту архимандрита Климентія (Шептицького) він перебирає на себе обов'язки архимандрита Унівської Лаври, виконуючи заповіт отця Климентія, який у своєму „Послідньому слові” назвав його своїм наступником.

  Народився кир Никанор (Микола Дейнега) у с. Свістільник Галицького району Івано-Франківської області. Після закінчення матури та бухгалтерських курсів він вступив до Унівського монастиря. Малу схиму отримав у 1938 р., рукоположений митрополитом Андреєм Шептицьким у 1939 р. після студій у Львівській богословській академії. У 1939-1946 рр. отець Никанор - настоятель монастиря свщм. Йосафата у Львові на вул. П. Скарги.
  Після закриття Унівської Лаври студійське монашество було локально дуже розсіяне, що надзвичайно ускладнювало керування монашою громадою і створення з неї справжньої чернечої спільноти. Отець Никанор розумів, наскільки важливою для  монахів, що живуть розсіяно, є спільнота. Тому він розпочав організовувати своєрідні невеличкі обителі. І так за його ініціативою та сприянням були побудовані монаші будинки в Рудному, Брюховичах. Монах Амвросій (Шляхтянський) купив невеликий будинок у Львові, були обителі в Зарваниці та Дорі. В 1963 р. архимандрит переїхав до Львова, до будиночка, на вулиці Терешкової (тепер Виговського), звідки й надалі керував усіма монахами Унівської Лаври, водночас працюючи кочегаром. 
  Крім організації невеликих чернечих спільнот отець Никанор магався утримувати постійні взаємини поміж братією, щоб вони зі страху перед каральними органами не відчужували один від одного. Одним зі способів підтримки таких контактів були іменини, коли тезоіменного інока приходили вітати його співбрати. Крім таких приватних свят були і загальні, на яких якомога більше ченців збиралися разом, щоб відчути себе спільнотою. 
  Архимандрит Никанор дбав, щоб монахи-студити, які змушені були працювати на державних роботах, заробляючи на проживання, здобували й освіту: хто середню, а хто й вищу. Архимандрит Никанор дбав не лише про те, щоб з Божою допомогою Студійське монашество вижило у важкі часи, але и гідно несло Христове світло у світ. Коли владика Володимир Стернюк зорганізував підпільну греко-католицьку семінарію, архимандрит Никанор викладав семінаристам моральне і догматичне богослов’я.
  Якщо основним джерелом економічного фінансування монастирів у часи підпілля була світська державна праця, а також добровільні пожертви, то за правління о. Никанора сюди додалися ще й "інтенції", тобто замовлені літургії "у намірі давших", які привозив із Литви своєрідний зв'язковий, молодий єромонах Юліян (Вороновський). Завдяки цим інтенціям ченці більше могли працювати для духовного добра людей, менше зосереджуючись на пошуку засобів до існування. До сфери діяльності архимандрита Никанора належало теж духовне керівництво сестрами Студійського уставу. Цей обов’язок доручив архимандритові о.Климентій (Шептицький).
  Попри всі негаразди, під керівництвом отця-архимандрита до кінця 1960-х рр. монахи адаптувалися до нелегких умов радянської дійсности та викристалізували хоча й невелику, проте більш-менш монолітну спільноту. В Галичині створилась хоч і підпільна, але зорганізована чернеча студійська спільнота, яка навесну 1967 р. налічувала 62 особи. Про це у таємному звіті повідомляв Ватиканові єпископ Василь Величковський.
  Ще однією дуже важливою і вагомою заслугою архимандрита Никанора було те, що він разом з єромонахом Юліяном (Вороновським) перекладав з французької Типікон – устав, за який живуть Студійські ченці.
  А в 1972 р. Владика Василій (Величковський) висвятив архимандрита Никанора на єпископа катакомбної УГКЦ. Архиєрейські свячення відбулися у помешканні, на вулиці Солов'їній, у Львові, при трьох свідках: ієромонахах Володимирові і Юліянові (Вороновських) та їхній матері  Ксенії. Піднесення до єпископської гідности дозволило кир Никанорові, тепер вже владиці, самому рукополагати дияконів і священиків для потреб Церкви.  
  Архимандрит Никанор був справжнім Божим даром для монахівта гідно провадив їх через бурхливе море життєвих негод аж до своєї смерті – 8 листопада 1982 року.

Спогади про Владику Никанора Дейнегу

  Владика Юліян (Вороновський): „Це був батько для всіх”.   

  Так склалася доля, що я перший вступив до монастиря Студійського уставу після собору 1946 року. Я жив недалеко від помешкання архимандрита Никанора і кожного дня відвідував його. Це був батько для всіх, який все відчував. Ніколи не було такого, щоб він казав, що сьогодні не може когось прийняти, хоч сам був хворий... Отцю Никанору доводилося цілий день працювати, а ночами він молився, казав: „Якщо ми не будимо молитися, то хто буде за нас це робити?”... Щоб заробити на життя, отець працював кочегаром, а коли КДБ давав указівку звільнити „того попа”, то начальник фабрики відзначив, що не знайде іншого такого ж сумлінного працівника.

    
 Схимонахиня Хризантія (Гнатів): „Я зрозумів, що це Матір Божа кличе мене”.

  Після собору 1946 року до нашого  монастиря у Якторові щосуботи приїжджав о. Климентій. Він давав науки, сповідав. Архимандрит передчував свій арешт і під час одних відвідин сказав, що прощається і на своє місце дасть нам cвого найкращого сина, якого ми маємо берегти, шанувати і любити. За тиждень отця Климентія арештували і до нас приїхав о. Никанор... На всіх він зробив надзвичайне і миле враження. Я відчула якусь таку батьківську теплоту. Він був всім для всіх нас. До сестер відносився з такою великою любов’ю та добротою, що кожній здавалося - саме її він найбільше любить. Часто після обіду ми просили отця розповісти про себе. 
  Ось дещо з його розповідей.
  „Одного разу я запізнився на поїзд і, щоб дістатися додому, я вирішив перейти навпростець через Дністер по льоді. За кілька метрів до берега лід зламався, я опинився у воді, рятувався як міг, але почав замерзати і зрозумів, що то кінець мого життя. Тоді я почав молитися до Матері Божої і просити, що якщо врятуюся, то буду до смерті голосити її славу. Якимось чином я опинився на березі...”
  „Якось одна сестра – студитка розповіла мені про Унів, дала адресу монастиря... День і ніч  мені не давала спокою ця розмова. В часі відпустки я поїхав до Унева. Перше, що побачив, як зайшов до церкви, то чудотворну ікону Богородиці, яка ніби промовляла: „Ти ж обіцяв мені служити...”   Я залишився в монастирі, й мене відзразу ж вирішили випробувати - призначили до дуже важкої роботи в гарбарні, де виробляли шкіри. Я, подивившись на примітивне виробництво, звичайно, погодився допомагати, але запропонував провести деяку реконструкцію. Брат Теодозій, який працював там, погодився, і за якийсь час ми вдосконалили і полегшили виробництво. Однак за кілька місяців здоров’я моє почало підупадати, і я вирішив піти до якогось іншого монастиря. Одного дня, як приїхав о.Климентій і всі браття зібралися на зустріч, я зібрав речі й пішов через ліс із монастиря. Але тут чую: „Миколо, вернися!” Оглядаюся – нікого. Я далі в дорогу і знову: „Вернися!” Так повторилося тричі, і я зрозумів, що це Матір Божа кличе мене. Я повернувся до келії, а за кілька хвилин заходить бр. Теодозій і каже, що розповідав про мене о.Климентію, а той хоче мене бачити. Архимандрит зустрів мене з усміхом та розпростертими руками і відразу ж запитав, чи хочу бути священиком... Вранці ми виїхали до Львова”.

   

  Ієромонах Петро (Гладій): „Так отець врятувався від смерті”.
  Із розповідей архимандрита мені запам’яталися два випадки з його перебування у фашистській в’язниці. Коли хтось тікав з ув’язнення, то німці розстрілювали кожного десятого в’язня. І ось одного разу о. Никанору припало стати одним з тих нещасних. Їх провели на страту. Один офіцер мав треновану вівчарку і спустив її на призначених до розстрілу. Пес підбіг до отця, обнюхав його, оббіг і мирно вернувся до господаря. Здивований офіцер підійшов до отця, запитав, хто він, і наказав відійти. 
   
 Схимонахиня Юліта (Похудай): „За його молитвами ми тепер тримаємося”.
Після восьми років перебування в монастирі, 1978 року ми з сестрою Олімпією приїхала на загальну сповідь до отця Никанора. Він зустрів нас із розпростертими руками, по-батьківськи розпитував. Ми висповідалися і були дуже щасливі, що отець нас багато повчав про вірність покликанню до смерті, яка би нас доля не спіткала. Ми вийшли з такою великою енергією від Владики, що не знали, де її подіти. Ще кілька разів ми відвідували отця з проханням про благословення і також були на Янівському цвинтарі на його похороні. За його молитвами ми тепер тримаємося, у серці до самої смерті будемо з ним, бо дуже його любимо.

За матеріалами часопису "Архистратиг" № 46

  Ієромонах Севастіян Дмитрух:
 
Монах – це християнин, який намагається здійснити в собі євангельський ідеал, щоб служити Богові, розвинути до висот людську природу, освячену Христом, щоб могти сказати зі св. Павлом: „Вже не живу я, а живе в мені Христос”.
  А молитва, заняття, розподіл дня, їжа і піст – це тільки засоби до осягнення тієї цілі. 
   

(Студитське монашество у ХХ ст. – стор. 4-5)

 

  У своєму „Послідньому слові” архимандрит Унівської студитської Святоуспенської лаври о. Климентій Шептицький виразно зазначає, що у випадку його смерті чи арешту обов’язки архимандрита студитського чернецтва виконуватиме єромонах Никанор Дейнега.
  Народився архимандрит Никанор у с. Свістільник Галицького району Івано-Франківської області. Після закінчення матури та бухгалтерських курсів він вступив до Унівського монастиря. Вічні обіти склав у 1938 р., рукоположений у 1939 р. після студій у Львівській богословській академії митрополитом Андреєм Шептицьким у каплиці Митрополичих палат. У 1939-1946 рр. є настоятелем монастиря св. Священомученика Йосафата у Львові, вул. П. Скарги, 2а (нині Озаркевича).
  Наступив 1947 рік – час потужних переслідувань Греко-Католицької Церкви;  час намагання знищити всякий опір неприєднаних до московського православ’я католицьких священиків ча чернецтва. 1 травня 1947 р. органи КДБ арештували архимандрита Климентія. Автоматично студитську спільноту у цих важких новонеронівських часах очолює новий архимандрит  - єромонах Никанор Дейнега. Студитське монашество було тоді локально дуже розсіяне, що надзвичайно ускладнювалом керування монашою громадою і створення з неї справжньої чернечої спільноти. 
  Одиноким оптимальним виходом з цього становища, як уважав архимандрит Никанор, було організування невеликих обителей, міні-монастирів. І так за його ініціативою та сприянням були побудовані монаші будинки в Рудному, Брюховичах.  Монах Амвросій (Шляхтянський) купив невеликий будинок у Львові. У Зарваниці три ченці-студити жили у хаті, яку їм подарували миряни. У селі Дора на Івано-Франківщині два монахи-студити Мирон (Деренюк) та Павло (Чучман) після ліквідації та пограбування їхнього монастиря перебудували стодолу на нову підпільну обитель.
  Архимандрит Никанор дбав і слідкував, щоб монахи-студити, які змушені були працювати на державних роботах, заробляючи на проживання, здобували й освіту: хто середню, а хто й вищу. Коли ж владика Володимир Стернюк зорганізував підпільну греко-католицьку семінарію, архимандрит Никанор викладав семінаристам моральне і догматичне богослов’я.
  Щоби покращити фінансування підпільних міні-монастирів та окремих священиків, архимандрит Никанор нав’язав відносини з Литовською Католицькою Церквою, і священики тієї Церкви передавали на потреби УГКЦ т.зв. «інтенції» – пожертви для відправляння замовлених Літургій. Зв’язковим, який полагоджував ту справу, був молодий єромонах Юліян (Вороновський). Ці фінансові «вливання» дали можливість монахам і священикам більше часу присвячувати духовному обслуговуванню мирян. 
До сфери діяльності архимандрита Никанора належало теж духовне керівництво сестрами Студійського уставу. Цей обов’язок доручив архимандритові о.Климентій Шептицький.
Усі ці організаційні заходи архимандрита Никанора привели до того, що в Галичині створилась хоч і підпільна, але зорганізована чернеча студійська спільнота, яка навесну 1967 р. налічувала 62 особи. Про це у таємному звіті повідомляв Ватиканові єпископ Василь Величковський.
  1972 рік був знаменний для студитів. Тоді владика Василь Величковський висвятив на єпископа УГКЦ архимандрита ченців студійського уставу о. Никанора. З того часу кир Никанор міг уділяти  таїнство рукоположення дияконів і священиків для потреб нашої Церкви і монастиря Студійського уставу.
  Ще однією дуже важливою і вагомою заслугою архимандрита Никанора було те, що він разом з єромонахом Юліяном (Вороновським) перекладав з французької на українську мову Типікон – Конституцію, Устав студійського чернецтва. Його ще до початку Другої світової війни склали брати Андрей і Климентій Шептицькі і передали в Рим для затвердження Конгрегацією Східних Церков. Окремі уривки Уставу з особливо складним текстом допомагав перекласти владика Володимир Стернюк, який досконало володів французькою мовою.
Скромна, але світла і велична постать архимандрита Никанора назавжди вписана у літопис важких років переслідування і репресій УГКЦ та у літопис збереження, становлення і зростання студійського чернецтва в Галичині.

bottom of page