top of page
logotyp.jpg

Переслідувана Церква

Єрм. Герман (Григорій Будзінський), студит (1905-1995)

 

Листи до радянських установ та преси в обороні Української Греко-Католицької Церкви

budzinskij_resize.jpg

Лист редакторові газети «Известия» від 15 січня 1978 року

Редакторові газети «Известия»[1]

   Вельмишановний тов. Редакторе!
   Я уважно прочитав у Вашій газеті роз’яснення т. Куроєдова[2] про справжню свободу совісти й уявну (ч. 24 від 28 січня 1978). Тов. Куроєдов роз’яснює правильно, але на підставі цього роз’яснення не можна виправдати знищення католицької церкви східнього обряду в західніх областях України. Ще минулого року, 21.12.1977. львівська газета «Вільна Україна» вмістила памфлет Тараса Мигаля, в якому він говорить явну брехню, що ніби греко-католицька церква скликала собор у Львові 1946 року, і цей «собор» ліквідував Берестейську унію 1596 року.
   Я, довголітній передплатник цієї газети, написав спростування до газети, а копію пересилаю в додатку Вам. Почасти це стосується мене особисто.
   У грудні 1944 року вислав Львівський митрополит Йосиф Сліпий делегацію до голови Комітету при Раді міністрів СРСР для релігійних справ тов. Полянському з метою домовитися про співробітництво церкви з державою. Я був членом делегації й був особисто на прийнятті в тов. Полянського. З уваги на те, що інші члени делегації померли, я, єдиний, що лишився живий, не втратив призначення репрезентувати греко-католицьку церкву назовні.
   Тов. Полянський прийняв нас люб’язно, ми прочитали листа митрополита Йосифа, і тов. Полянський просив нас повернутися додому. Він обіцяв прислати до Львова з свого боку делегацію й вирішити все на місці. Він протягом чотирьох місяців радився зі своїми співробітниками і вирішив ліквідувати ієрархію та домовитися зі священиками про перехід на російську віру, згідно з обрядом царя Миколи І, який ліквідував таким самим чином Київську митрополію 1839 року.
   1945 року дано наказ про арешт усіх без винятку членів ієрархії й наказ скликати «собор» з тих священиків, що вагалися, не хотівши йти до в’язниці слідом за єпископами. Після цього ложного собору були кинені до в’язниці всі священики, які не хотіли переходити на російську віру. Усі католицькі церкви були закриті, і греко-католицька церква була оголошена поза законом як якась бузувірська секта. Ви є речником громадської думки і Ви зобов’язані роз’яснити своїм співвітчизникам, що переслідування католицької віри є злочином і загрожує державі далекосяжними наслідками.
   15 січня 1978

о. Гр[игорій]. Будзінський

   

   [1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 116-117.
   [2] Владимир Куроедов – голова Ради в справах релігій при Раді міністрів СРСР. Ідеться про його статтю в «Известиях» «О свободе совести подлинной и мнимой».

1-1
1-1а
1-2а
1-2

Лист до Міністерства внутрішніх справ УРСР

До Міністерства

внутрішніх справ

Української РСР[1]

ПРОХАННЯ

   Комітет оборони католицької віри просить Вас дати вказівку про припинення антикатолицької пропаганди. За останні місяці ця пропаганда посилилася, й її ведуть на дуже низькому рівні. Часто вона перетворюється на базарну лайку.
   Основа цієї пропаганди — явна брехня, ніби католицька церква східнього обряду скликала свій собор у Львові 8 березня 1946 року і нібито на цьому соборі католицька церква ухвалила свою самоліквідацію й перехід усіх віруючих під опіку Московського патріярха. Як далекий Схід від Заходу, таке далеке це твердження від правди.
   Католицьку церкву ліквідував голова Комітету для релігійних справ при Раднаркомі УРСР П. Ходченко. Він видав наказ від 18 червня 1945 року про утворення Комітету для ліквідації католицької церкви, який прибрав назву - «Ініціятивна група". Члени групи разом з поліцейською владою зажадали від кожного священика підписати деклярацію про перехід на російську віру. Ті, що відмовилися підписати таку деклярацію, були жорстоко покарані. З уваги на це, інші підписували, рятуючи своє життя. Антикатолицька пропаганда перекручує всім відомі факти й хоче впоїти читачеві, що підписували перехід на російську віру на добровільних засадах. Тих, що не підписали деклярації про перехід на російську віру, шельмують як кримінальних злочинців, у тому числі й усіх католицьких єпископів.
   По-друге, Комітет оборони католицької віри просить Вас дати вказівку облвиконкомам західніх областей УРСР не перечити проти реєстрації католицьких приходів. Чиновники облвиконкомів звичайно відповідають, що католицька церква (східнього обряду) в СРСР ліквідована. Вони не можуть пояснити, ким і коли католицька церква була ліквідована. Деякі посилаються на «собор» у Львові від 8 березня 1946 року. Насправді цей собор являє собою найганебнішу подію двадцятого віку.
   Уряд УРСР не має права ліквідувати католицьку віру та церкву і перешкоджати віруючим, які хочуть реєструвати свою релігійну громаду, згідно з Конституцією СРСР.
   По-трете, Комітет просить дати вказівку прокуратурі Закарпатської области про перегляд справи Йосифа Терелі, засудженого в грудні 1982 року на рік позбавлення волі за мітичне дармоїдство. Він батько родини і має на утриманні неповнолітню дочку та хвору дружину. Вона працювала аж до відходу в декретну відпустку й народила дитину 3 березня 1983 року. Хіба батька, який доглядає домашнє господарство, опікується дитиною й хворою жінкою, можна вважати дармоїдом?! Кожна тверезо думаюча людина скаже - ні! Уся провина Терелі в тому, що він є оборонцем католицької віри, вельми ненависної для радянської адміністрації. Але ми можемо нагадати, що для всіх російських царів католицька віра теж була ненависна. Приказка каже: вороги наших ворогів - наші друзі. Католицька віра зазнає переслідувань, починаючи з царя Петра І і до теперішнього часу.
   Просимо нам не відмовити.

   

   За Комітет оборони католицької віри:
   

   В. о. голови
   Кобрин Василь Антонович
   м. Бібрка, вул. Котляревського, 2
   Перемишлянський р-н Львівської обл.

   

   Секретар
   Будзінський Григорій Антонович
   м. Львів, вул. Спокійна, 4.

   

   [1] Вийшло друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 117-118.

2-1
2-1а

Лист редакції газети «Вільна Україна» від 1 лютого 1983 року

Редакції газети «Вільна Україна»[1]

   Шановний тов. Редакторе!
   Я стверджую з жалем, що Ви продовжуєте містити в своїй газеті всяку неправду і наклепи на католицьку церкву. Котрий вже раз я пишу Вам про те, бо я був членом делегації католицької церкви до Москви 1944 року, і тому маю моральний обов'язок. 12 січня 1983 року в ч. 8 виступав якийсь Сімончик з тими самими закидами, немов би товк воду в ступі. Він пише дослівно (цитую): «Уніятська церква за рішенням Львівського церковного собору була самоліквідована».
   В однім реченні кожне слово є брехня. Неправда, що католицька церква називається уніятською. У 1939 році ЗАГС перебрав церковні документи не менш як 20 млн. метрикальних записів. І не було ні одного слова, в якім церква була б названа уніятською. У всіх записах церква називалася греко-католицькою. За польської окупації поляки нас називали «русінами», але від того ми не переставали бути українцями. Знову росіяни називають нас уніятами, але від того ми не перестали бути католиками. Неправда, що у Львові 1946 року відбувся церковний собор греко-католицької церкви. Сімончик, як папуга, повторює бездушно вивчені слова, значення яких не розуміє. Якби його спитати, що таке церковний собор, то він про це не має зеленісінького поняття. Католицька церква має 18-столітню історію, і тільки вселенських соборів було 21, і помісних дуже багато. Ні в однім з тих численних соборів не був рядовий священик головою. Якщо 18 століть церква була ієрархічна, то хто має право переводити її на демократичну? Священик, який скликає собор, повинен мати від когось повновласність.
   І от тут вилізло шило з мішка. 18 червня 1945 року появилася в пресі постанова Ходченка, голови Комітету в релігійних справах при Раднаркомі УРСР, що він «санкціонує» ініціятивну групу, тобто тих, які мають скликувати собор. Ходченко писав українською мовою, але вживає таємне слово «санкціонує», хоч немає сумніву, що в українській мові є відповідник цього слова. Цим таємним словом Ходченко зазначив свою важливість, його власть мало що менша від власті папи римського. Він великий інквізитор і має право послати на смерть всіх священнослужителів, які відмовлялися підпорядкуватися Московському патріярхові. Ходченко вимагав від своїх підлеглих, яких він «санкціонував», щоб вони виготовили списки всіх, хто відмовляється підпорядкуватися Московському патріярхові. Таких чекала страшна судьба. Вони вмирали за колючим дротом десь на крайній півночі за полярним колом. Він передав єпископам, яких настановив Московський патріярх, всю юрисдикцію, над католицькою церквою і тим самим її ліквідував.
   У журналі «Жовтень» за жовтень 1981 року вчений професор, доктор історичних наук Цьох пише, що священики католицької церкви (східнього обряду) - то злочинці. Якщо в кінці 20 століття засоби масінформації пишуть так, то тим більше (таке було) в половині століття.
   Обласний прокурор Антоненко пише, що унію насаджували на протязі 350 років вогнем і мечем. Тільки не написав, хто насаджував. У понятті обласного прокурора унія - то було щось таке огидне, що тільки вогнем і мечем її прищепили народові. Отже, якщо католицькі священики злочинці, то Ходченко вважав справою чести нищити тих злочинців. Тим більше, що в той час всі справи вершив всесильний міністер Лаврентій Павлович. Якщо в червні 1945 року Ходченко ліквідував українську церкву, передав юрисдикцію Московському патріярхові, фізично винищив тих, які відмовлялися підпорядкуватися, то що ще міг «самоліквідувати» лжесобор, який був скликаний дев'ять місяців після ліквідації католицької церкви? Кажуть, що лежачого не б'ють, до трупа не стріляють, а Львівський лжесобор 1946 року ліквідував католицьку церкву, яка лежала в руїнах. На соборі було два-три греко-католики, які пробували протестувати, але вони за свою сміливість заплатили життям. Перед тим лжесобором Костельник возив велику групу зрадників до Києва, де вони за тридцять срібняків урочисто зреклися віри своїх дідів і підписували декларації про перехід на російську віру.
   Після того скликували собор, використовували поліцейські машини, на яких приїжджали «члени собору» до Львова. Третього дня собору вирішили, що католицька церква ліквідується. На що не мали навіть ніяких юридичних основ. А церкву св. Юра у Львові забрали місяць раніше, ніж було ухвалено ліквідацію католицької церкви. На якій основі? На вулиці Шевченка, 205 стояла католицька церква. Її будувало бідне населення цього приміського села на кошти безробітних. Ще живуть люди, що ходили по квесті, тобто збирали пожертви на будову церкви. Всупереч забороні польської адміністрації. Поляки побудували величавий костьол і хотіли, щоб українці ходили до костьолу і в такий спосіб польщилися, «як то було в Холмі». Муляри-добровольці будували цілу ніч, але поляки не зруйнували початої будови, хоч не дали дозволу, але не знищили. В кінці 50-их років Залізничний райвиконком відібрав від віруючих цю церкву і перебудував на відділ міліції. Чого поляки не знищили, те росіяни забрали. Для народу побудували велику корчму, де від ночі до ночі продають сивуху, яку називають тепер чорнилом. Сивуха тепер повинна замінити народові церкву. Наслідки жахливі розвелося поголовне п'янство.
   Сімончик пише, що католицька церква самоліквідувалася. А хіба гоголівський Держиморда не твердив, що вдова сама себе «висікла»? Загинули всі українські єпископи: 11 осіб, не за те, що вони щось були винні, а за те, що були католицькими єпископами. Загинули всі митрофорні протоєреї - 50 осіб, сотні священиків, монахів, монахинь, дяків і просто віруючих, які загинули за віру своїх дідів. Обласний прокурор Антоненко нарахував всього п'ять осіб, які відмовилися підпорядкуватися Московському патріярхові. Радянська влада зробила колосальну прислугу католицькій церкві, давши їй багато мучеників та ісповідників. Католицька церква виростає на крові своїх дітей-мучеників. Сіяння ненависти до католицької церкви - це пряма пропаганда війни. Нам співчувають мільйони католиків у цілому світі, передусім за те, що радянська влада відібрала католикам усі храми і для п'яти мільйонів католиків не лишили ні одної церкви.
   В засобах масінформації (у Львові, Києві, Москві) пишуть, що 25% священиків не перейшли на російську церкву. Ясно, що бодай 10% католицьких храмів повинні бути відкритими для католиків. Хоча б на цілу область була одна церква. Поляки, яких на Україні 3%, мають свої численні храми, також мадяри мають свої храми, а для українців-католиків немає ні одного. По-радянськи це називається свобода совісти.
   На українські села прислав московський патріярх своїх священиків, якщо парафіяни його не приймають, то з району присилають у село міліцію, руйнують церкву, нищать культовий інвентар, а цінні речі (килими, рушники) вивозять у невідомому напрямі. Люди мусять прийняти священика, вивченого в Ленінграді, бо він є запорукою, що церква не буде зруйнована. Це молоді яничари, діти католицьких батьків, яких росіяни вчать ненависти до католицької віри. Використовуючи своє монопольне становище, вони наживаються на релігійності народу і його деморалізують. Католицький священик не може відправляти в католицькій церкві без нараження на великі неприємності (штрафи, тюрма). Католицька церква не має атомної зброї, не має дивізій, військ, а тільки моральну силу, Євангеліє. Покарання католиків за те, що вони католики, на міжнародній мові називається геноцидом. А Геноцид - це злочин проти людства.
   Варто б це знати горе-писакам тороповським, цьохам, сімончикам, міньковецьким, Тарасу Мигалю і всім іншим ворогам католицької церкви.
   1 лютого 1983

о. Гр[игорій]. Будзінський
м. Львів 41, вул. Спокійна, 4.   

   [1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 119-121.

3-1а
3-1

Лист редакції газети «Вільна Україна» від 23 лютого 1983 року

Редакторові газети «Вільна Україна»[1],
м. Львів

   Ваша відповідь від 2 лютого мене дуже втішила. Вже минуло 5 (п'ять) років, як я пишу Вам перестороги, щоб Ви не містили у своїй газеті брехні проти католицької церкви. Бо брехня - це бумеранг, і вона б'є не того, проти кого націлена, а того, хто пише її.
   Хіба Ви не знаєте, що ще в червні 1945 року Ходченко призначив людей, які мали скликувати собор, а він їх «санкціонував», тобто дав потрібні повноваження. У такий спосіб католицька церква східнього обряду була ліквідована. А Ви помістили статтю Сімончика, що нібито церква «самоліквідувалася». А хіба тільки одного Сімончика? Кого Ви хочете обдурити? Розпорядження Ходченка було надруковане, і багато людей переховують цей документ до сьогоднішніх днів. Немає ані найменшого сумніву, що він є і за рубежем. Мене втішила Ваша відповідь тим, що Ви призналися, що неспроможні відповісти. Я дав Вам аргументи, які Ви не можете заперечити.
   Можливо, що Ви віддали до міліції ту справу, щоб вони самі розхльобували кашу, яку заварили. Релігія загалом, а католицька церква зокрема, знаходиться під охороною ООН, де є представник католицької церкви. Ви не можете мотивувати погром католицької церкви як внутрішню справу СРСР. У старовинних книгах написано: «Кров твого брата Авеля кличе до неба о помсту». Це кров невинно замучених єпископів, священиків, монахів, монахинь. Це не є внутрішня справа. Ми — українці. Ми автохтони на своїй землі. Наші діди поливали цю землю кров'ю і потом. Хто дав право Московському патріярхові відбирати від нас нашу прадідівську віру. Він, очевидно, вважає нас африканськими дикунами, у яких можна палкою і тюрмою відбирати віру і нав'язати свою. Так діяв великоросійський імперіалізм при царях дому Романових. Хоча дім Романових і загинув, але їх віра живе й панує. Погрози тут ні при чому. Мені обіцяли, що якщо я скажу, що Московський патріярх є святий, то буду мати сите життя. Але я волів тюрму або навіть смерть, ніж говорити таке безглуздя. Я вважаю, що Московський патріярх ніколи не був і не буде святим, і краще мені запастися під землю, чим проголосити в церкві, що Московський патріярх є святий. Зрештою, Ви самі не вірите в те, що він є святий. Ви його пропагуєте, бо Вам так кажуть. Ви це робите за гроші. У цілому світі всі згідні з тим, що договори треба виконувати. Уряд СРСР підписав міжнародну конвенцію про геноцид, а Верховна рада СРСР її ратифікувала. Отже переслідування релігії, згідно з духом і буквою конвенції, є міжнародним злочином.
   Раднарком УРСР не мав права скликувати церковний собор. Ходченко «санкціонував» його, хоч не мав права передавати юрисдикцію Московському патріярхові, бо ані Ходченко, ані Раднарком УРСР не мали юрисдикції над католицькою церквою. Католицька церква зробила все, що від неї залежало, щоб не допустити до конфронтації. У цілому світі знають ненависть росіян до католицької церкви. Тому католицька церква вислала делегацію до Москви у грудні 1944 року, і моя маленька доля старань була в тому. На превеликий жаль, сталося інакше не з нашої вини. Ми все зробили, що було в наших силах, щоб послужити народові, з котрого ми вийшли і якого ми є часткою - кістка від кістки. Кров від крови. Нас історія не осудить, а Берію, який проводив погром католицької церкви, історія вже засудила.
   23 лютого 1983

о. Гр[игорій]. Будзінський
м. Львів 41, вул. Спокійна, 4.

   [1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 122-123.

4-1a
4-1

Лист редакції газети «Радянська Україна» від 2 липня 1983 року

Редакторові газети «Радянська Україна»[1]

 

Шановний тов. Редакторе!   

   Я кільколітний передплатник Вашої газети і постійний читач. Я був уражений громом, як вичитав у ч. 135 від 15 червня б. р. безсоромну лож. Хіба може редакція допускати брехню і тратити престиж? Після того можна казати, що в газеті брехня. Приказка каже: хто раз побрехався, той правди не має. Цитую місце, яке містить лож: «8-10 березня 1946 року у Львові відбувся собор уніятської церкви, який прийняв рішення про скасування Брестської унії та возз'єднання з Руською православною церквою» (кінець цитати).
   Тов. Вовк знає дуже багато про українську церкву за границею - в Італії і за океаном - в США, Канаді й інш. Він знає про кардинала Тіссерана і багато іншого. Бачить далеко під лісом, а не бачить під носом. Він прекрасно знає, що т. зв. Львівський собор скликав Ходченко від імени Раднаркому УРСР. Ходченко напечатав у пресі постанову від 18 червня 1945 року, що він покликує до життя комітет, який прийняв назву «Ініціятивна група», і що він цю групу санкціонує, себто передає всі повновласті кермувати католиць­кими парохіями, щоб їх перевести до російської церкви. Він передав їм юрисдикцію над католицькою церквою одним почерком пера. Це нечуваний злочин, який не має прецеденсу в світовій історії. Раднарком УРСР, а тим більше Ходченко не мають юрисдикції над католицькою церквою і тому не могли її нікому передавати. Зігнане поліцейськими властями збіговисько 8 березня 1946 року у Львові аж ніяк не може називатися «Собором уніятської церкви». Це глум над історичними подіями. Ходченко доручив своїм підопічним, себто ініціятивній групі, щоб подали йому списки всіх, хто відмовляється підпорядкуватися Московському патріярхові. По­дібних їм російські царі називали «упорствующими». Ці люди були жорстоко покарані. Під ударами були не тільки вони, але також їх жінки та діти. «Собор» відбувся в умовах жорстокого терору. В жовтні 1981 року в журналі «Жовтень» у Львові появилася стаття вченого професора, доктора історичних наук Й. Цьоха, в якій він пише чорним по білому, що священики католицької церкви - це злочинці. Мабуть, тому, що відмовилися підписати деклярації про перехід в російську віру згідно з домаганням Ходченка. У Римській імперії, за перших трьох століть нашої ери, вбивали безпощадно кожного, хто відмовив би принести жертву ідолам (між богами був також імператор). Це саме повторилося в УРСР. Хто з католицьких священиків не підписав деклярації про перехід на російську віру, був жорстоко покараний. Не було випадку, щоб якийсь като­лицький священик не підписав російської віри і лишився на волі. Якщо в 80-их роках католицькі священики вважаються злочинцями, як навчає Цьох, то тим більше в сорокових роках. Сімончики, цьохи, вовки й інш. дістали наказ вибілити злочинне збіговисько 8 березня 1946 року і називають його «Собор уніятської церкви», хоч на нім не було жадного католицького єпископа і ні одного митрофорного протоієрея, бо всі вони сиділи по тюрмах (11 єпископів і 50 митрофорних протоієреїв). До того треба додати всіх настоятелів чоловічих і жіночих манастирів, монахів, монахинь і просто віруючих, які боронили церкву.
   Так зв. Львівський собор 8 березня 1946 року є незаперечним доказом переслідування католицької церкви в УРСР.
   Уряд УРСР скликав церковний собор, який мав ліквідувати католицьку церкву. Собор скликав фактично Московський патріярх Алексей. Він є найбільше ганебною сторінкою історії російського народу. Релігійна нетолеранція - це характеристична риса російського народу як у попередніх століттях, так і в двадцятому. Російська церква - це передовий загін російських царів, розбійницького імперіалізму. Жадна держава світу не переслідує католицької церкви, крім Албанії й УРСР. Всі арештовані під час релігійного гонення вважаються арештованими за релігійні переконання. Зрештою, уряд УРСР не крився з тим, що католики арештовуються за відмову переходити на російську віру. В УРСР католицька віра поставлена поза законом і жорстоко переслідується. Храми католицької церкви закриті на замки і моління народу в тих храмах вважається злочином.
   Коли скінчиться релігійне гонення, то народ західніх областей УРСР поверне до віри своїх дідів, тобто до віри, яку прийняв Київський князь Володимир 988 року. Вона була греко-католицькою, а розкол наступив щойно 66 літ пізніше (1054). Сто літ після хрищення України-Русі київська церква прийняла свято «перенесення мощей» святителя Николая з Мір до Бару (об­ходиться 22 травня). Отже, ще століття після хрищення наші діди вважали свою віру греко-католицькою. Історія свідчить, що релігійні гонення кінчаються катастрофою для гонителів. Чим скорше кінчиться гонення на католицьку церкву, тим краще для народу і держави.
   У ч. 146 від 28. VI ц. р. перепечатані деякі уривки з памфлету, який написав якийсь Малявський про мене. Він пише, що я вчинив злочин тим, що написав донос до Ґестапо на радянського вчителя Дюка 1945 року. Дюк ставав мені на очну ставку з тим доносом. Але як я попросив його вияснити обставини цього доносу, то він так заплутався у власній лжі, що мусів визнати, що обставин доносу до Ґестапо не пам'ятає. Задумана лож тріснула, як миляна банька. І хоч сам Дюк відмовився від свого власного доносу, Малявський витягає його з могили по довгих літах небуття. Не треба бути грамотним, щоб зрозуміти, що донос Дюка - це лож. Його тоді можна було спитати, чому він не був заарештований після доносу. А він не тільки лишився на волі, але й займав посаду директора школи, себто довіреної особи Ґестапо. Це незаперечний факт, що на Дюка не було доносу. Я не робив доносів ні на кого, а, навпаки, помагав тим, що були в біді, у тому числі й жидам, які були призначені на смерть. Це можуть посвідчити самі жиди, яким я помагав, ризикуючи власною головою. Деякі з них врятувалися і живуть до сьогодні. Це характеристика радянського вчителя Дюка, донощика, який хотів приписати іншим, чим він сам був.
   Це є характеристика радянського судового поступовання. Мене арештували 25 травня 1945 року за те, що я відмовився підписати декларацію про перехід на російську віру. У тюрмі зажадали від мене написати автобіографію. Почалися пошуки ложних свідків і не знаходилися ані в 45, 44, 43, 42 роках. Аж знайшовся в 1941 році радянський вчитель Дюк у селі, де я жив під час німецької окупації. «Злочин», який нібито я вчинив доносом на Дюка до Ґестапо, - це лож, а інші злочини - це також лож. Суд не довів мені нічого нечесного. На зборах я виступив з перестрогою, щоб не вбивати жидів. Дюк доводив, що я хвалив Гітлера, але він написав чорним по білому, що він не чув ні одної моєї промови. Він додав, що йому «люди говорили». Це характеристика радянського суду. Не маючи тіні доказу - засуджують на жорстоку кару. Зрештою, я вважаюся злочинцем, що не підписав деклярації про перехід на російську віру. Так пише професор Цьох: католицькі священики - це злочинці. Підписані урядом СРСР договори про ґеноцид, про права людини - це не більше, як кусок паперу. Католицька церква спливає кров'ю до сьогоднішніх днів.
   2 липня 1983

о. Гр[игорій]. Будзінський,
м. Львів

   [1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 123-125.

5-1а
5-1

Лист редакторові газети «Вільна Україна» з 1984 року

Редакторові газети «Вільна Україна»[1]
м. Львів, вул. Артема

   Шановний товаришу редактор![2]
   До Вас звертається постійний передплатник Г.А.Будзінський[3]. На превеликий жаль, Ви продовжуєте вміщувати у Вашій газеті наклепи на Українську Католицьку Церкву. У ч. 96 за 16 травня 1984 року Ви вмістили статтю Антоненка П. 3. «Вояки з розбитого возу». П. 3. Антоненко — відомий українознавець, заклятий ворог Української Католицької Церкви, який має великий досвід у написанні брехні та наклепів. Він добре знає, що Російська Православна Церква є запеклим русифікатором та лютим ворогом українського народу, як і сам Антоненко.
   Радянська влада надрукувала листування українського письменника С. Руданського. З неї нам стає відомим, що батько писав своєму синові Степану[4], що, якщо він буде писати батькові на "собачій мові", то він йому ні копійки не вишле. Ми знаємо, що Степан помер у молодому віці від туберкульози, на яку він захворів в інституті, де жив на голодному пайку. А його батько оббирав селян, але їх мову називав собачою. Отець Руданський робив це не від себе, а з наказу Консисторії. Католицькі місіонери вивчали діялекти американських народів, писали граматики та перекладали Біблію на ці діялекти. В той же час цар Микола І розгромив Українську Католицьку Церкву, яка під назвою Київської митрополії проіснувала до 1839 р. А у тому ж році "самоліквідувалася". Тоді це називалося (цитую) «відірвані насильством - виховані любов'ю». Це було написано на медалі, яку цар наказав вибити на честь розгрому Католицької Церкви. Чорносотенці типу отця Руданського одержали волю, тоді як священики Католицької Церкви сиділи по тюрмах та були у сибірському засланні. Про це яскраво написав російський письменник Л. Толстой у повісті «Хаджи-Мурат». Він називає ганебним наказ царя, який той віддав київському генерал-губернаторові Бібікову - вбивати всіх ка­толиків східнього обряду, які відмовлялися переходити у російську віру. Антоненко також вихваляє зрадників, які (цитую) «не визнавали рішення Львівського Собору про ліквідування Унії». Антоненко прикидається простаком, який нібито не знає, що Львівський Собор[5] - це ганебне збіговисько, на якому були зневажені всі закони Католицької Церкви. Ніколи не було такого випадку, щоб звичайний священик скликав Собор церковний; священик повинен був мати повноваження. І саме тут Костельник[6] викрив себе з головою, бо не просив повноваження у церковної влади, а звернувся з проханням до Раднаркому УРСР. З цього видно, що на Собор скликав не Костельник, а Раднарком УРСР. Костельник був лише слухняною маріонеткою. Костельник по­рушив клятву, бо присягав, що буде вірним Церкві до самої смерти. Антоненко величає його протопресвітером та професором тео­логії. Але він знає, що Костельник не був протопресвітером, хібаж тільки після його зради. Це були 30 срібників, за які він продав Христа. А професором теології його призначили, але незабаром пересвідчилися, що він непорядна людина, і його вигнали. Анто­ненко не був на зборах у січні 1945 р. в митрополита Сліпого і тому не знає, про що там говорили. Слова, які він наводить, як нібито промовлені Костельником, - це фікція, яку він виссав з пальців. Можливо, що Костельник вихвалявся, що він, нібито, повчав митрополита, але той його не послухав. Я був членом делегації та був на тих зборах і тому знаю, що Костельник тільки шкодував, що не було горілки. Так само, як і по дорозі в Київ та Москву, він про одне думав і одного просив: «Їсти, горілки!» Зрада, яку він задумав, пекла його вогнем, і він намагався заг­лушити совість горілкою. Про подорож делегації до Москви доповідав архимандрит Климентій[7], який був головою делегації. Антоненко вихваляє Костельника, хоч він був войовничим антикомуністом і писав багато разів, що єдина справжня Церква - це Католицька Церква. Він поспав двох своїх синів до німецького війська, щоб вони були причетні до перемоги над комуністами. Своєю зрадою Христової Церкви він хотів спокутувати свою провину перед радянською батьківщиною. Агітацією за Російську Православну Церкву він перекреслив усе своє попереднє життя; на протязі 30 років він користувався правилами Католицької Церкви та турбувався за неї, як тільки міг. Але коли Церква опини­лася під загрозою, він перший зрадив і намагався одержати гроші за зраду, бо за службу в Католицькій Церкві загрожувала тюрма. Він визнав за краще продати душу аби тільки врятуватися від тюрми. Його вихваляють безбожники, а це найбільша ганьба для його пам’яті.
   Антоненко показує, який терор існував тоді проти Католицької Церкви. Він пише (цитую): «Федорик[8] опівночі, коли всі сплять, відкривав церкву і починав богослужіння. Крізь городи під хустка­ми тінню пробирались до нього віруючі». І далі: «Уніат сидить собі вдома і тишком притягає до себе людей». Радянський Союз - це єдина держава у світі, де жорстоко переслідують Католицьку Церкву. Погром Католицької Церкви - це неприхований геноцид. Московський патріярх захопив храми, манастирі та інше майно Католицької Церкви, а єпископів (усіх без винятку), каноників, священиків, монахів, монахинь засудили на довгі роки тюрем та концтаборів, що нерідко доводило їх до смерти. Антоненко вважає заарештованих злочинцями, а тих, хто їх знищував - носіями справедливости. Вчений - професор Цьох[9] - пише в засобах масової інформації, що Католицька Церква - злочинна органі­зація, а священики Католицької Церкви - злочинці[10] закликає до знищення католиків; це не що інше, як агітація за війну. За Цьохом поспішає Антоненко. Він пише (секретареві): «... на різанину благословляють шептицькі[11], сліпі, чернецькі та інші ієреї като­лицької церкви». Зі слів Антоненка ясно випливає, що ті люди, які закликають до різанини - злочинці. Але насправді єпископи Української Католицької Церкви - це великі люди, перед якими схиляють голови не тільки європейці, але й люди інших конти­нентів. Єпископи вважали за краще загинути, ніж зрадити свою церкву. Їх порівнюють з мучениками перших трьох століть нашої ери, які з радістю вмирали, але не зрікалися своєї віри. Російська Православна Церква - це державна установа, і священики вважа­ються державними службовцями, яким платить держава. Тому вони повинні робити те, що вимагає від них держава, а не Церква. Але вчення це є обман, і насамперед у тому, що [ця] Церква не визнає тайни сповіді. Відомі випадки, коли сповідники виказували тих, хто сповідався їм. Крім того, царська Російська Церква також не мала тайни сповіді. Священик був забов’язаний доносити поліції, якщо йому на сповіді стало щось відомо про дії проти царя, який був головою Російської Церкви. Антоненко, як гово­рять, «шукає кістку в молоці», щоб зганьбити Католицьку Церкву. Він уважає Російську Церкву єдиною, яка має права громадянства на Україні. До Католицької Церкви можуть належати тільки націо­нальні меншості - поляки та угорці. Священикам тих церков суворо забороняється використовувати українську мову. Тому в УРСР у церквах користуються російською або польською мовою. Українська мова на 100% дискримінована. Зараз Вам зрозуміло, чому Антоненко - такий заклятий ворог Української Католицької Церкви; це тому, що ця Церква захищає свій народ від колонізації та русифікації. Якби у західніх областях УРСР не було Української Церкви, то всі люди перейшли б на польську мову, як це сталося в українському місті Холмі, мешканці якого віддають перевагу костелові перед російською церквою. Українську Церкву царі жорстоко переслідували і тим допомагали полякам польонізузати українців. У 1945 році Раднарком УРСР дав юрисдикцію Костельникові та його друзям-зрадникам, які називали себе Ініціятивною групою, хоч Католицькій Церкві нічого невідомо про таку інстанцію. Раднарком не мав юрисдикції над Католицькою Церквою і тому не міг її нікому передавати. Далі в санкціях Ініціятивної групи говорилося, що Собор скликається для того, щоб ліквіду­вати Греко-Католицьку Церкву. Мудрі голови з Раднаркому в своїй ненависті до всього українського не подумали про обе­режність, але виявили себе як явні вороги Католицької Церкви. Добре кажуть: «Що написано пером, то не вирубати сокирою». Немає ніякого сумніву, що ліквідування Католицької Церкви - це акт геноциду, бо сотні людей були вбиті тільки за те, що на­родилися католиками. Я був засуджений нібито за те, що написав донос у Ґестапо на радянського вчителя Дюка[12], хоч це обвину­вачення розходиться з елементарною логікою. Дюк був директором під час усієї окупації, ще до приходу радянського війська 1944 р. Таким чином, це він був довіреною особою Ґестапо. З цього випливає, що на нього не могло бути доносу в Ґестапо, це неприхована брехня, але я був жорстоко покараний — 10 років каторги або 10 років неволі. Прислів'я каже, що «на злодієві шапка горить». Шапка горить на Антоненкові, який пише: «Федорика судили не за те, що він правив службу, але за політику». Це старо­давній засіб безбожників. Ісус Христос також був засуджений за політику, за те, що нібито підмовляв народ не платити податків, що хотів оголосити себе царем і т. п. Але Антоненко не хоче признати незаперечну істину, що під час переслідування релігії всі заарештовані священики вважаються заарештованими за релі­гію, які б викрутаси не писали безбожники. Історія — суддя справедливий та непідкупний. Якщо Раднарком скликає Собор для ліквідування Католицької Церкви - це є незаперечним до­казом релігійного переслідування.
   Радянський уряд не перший почав боротися з Католицькою Церквою. Це робили перед тим російські царі, але ж їх кінець був ганебний. Так само похвалявся біснуватий фюрер знищити Ватикан, якщо він переможно закінчить війну. Церква вічна, переслідування лише примножують славу Католицької Церкви, бо багато мучеників віддали перевагу смерті перед відреченням від своєї віри. Намагання Антоненка зганьбити Католицьку Церкву обер­неться проти нього. «Брехнею ввесь світ пройдеш, та й назад не повернешся», - говорить народна мудрість.
   7 січня 1984 року, в день Різдва Христового, до мого помешкання вдерлася міліція; це було по 6 годині ранку або по 4 годині середньоєвропейського часу, яке було прийняте у Львові перед 1944 роком. Коли люди ще сплять, міліція вривається в хату священика, щоб перевірити, чи не молиться він у цей урочистий день. Якщо ж священик молиться, це вважається злочином у державі, де домінує релігія діямату. У мене вдома тоді був мій давній друг, який прийшов поздоровити мене зі святом. За це я повинен був сплатити кару - 50 карбованців; нібито за те, що я справляв Службу - так було написано в документі, за яким я сплатив кару. Скільки це - мало чи багато? Це моя пенсія за місяць, яку я заробив, працюючи все життя. Якби мої друзі мене не підтримали, я б цілий місяць голодував. Я можу молитися тільки в церкві, де Службу править державний урядовець, який грає ролю священика.
   Ваша газета більш 40 років обливає помиями ієрархію Української Церкви, члени якої вмирали за Христа в тюрмах та казе­матах. Але навіть усі безвірники світу не могли б відібрати славу, яка є здобутком Католицької Церкви, за яку вони вмирали. Розгромлена Церква не може захищатися, тому я вважаю своїм обов'язком опротестувати брехню, яка сиплеться зі сторінок газет, як з рогу достатку. Мої друзі, які їхали до Москви, щоб домовитися з радянсь­кою владою про спільне існування, повмирали. Я один їх пережив, і я йшов на смерть за свої релігійні переконання. Я вірю всім своїм серцем, що для українського народу найкращою вірою є та, яку прийняв київський князь Володимир. Тому що в цьому - Божа сила.
   Володимир не міг прийняти православної, в значенні схоластичної віри, бо її ще не було на світі. Вона з’явилася тільки за 66 років після того, як Володимир охристив свій народ, абож за 39 років після того, як Володимир помер. Він вважав Римську Церкву своєю матір’ю-вчителькою і надсилав до Риму делегації 15 разів. Хай ця маленька піщинка у захисті Української Церкви буде протиставленням Московському патріярхові, який так само, як і його попередники, намагається ліквідувати український народ. На жаль, він продовжує їхні справи. Наймогутнішим засобом пригноблення українського народу є Російська Православна Церква. Священики - це співробітники КҐБ, які наживаються, пригноблюючи свій народ. Це є мій захист і Католицької Церкви, якій я намагався вірно служити на протязі 54 з половиною років.

м. Львів, вул. Спокійна, 4,
Будзінський Григорій Антонович
   

   [1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за березень 1985 року, число 3 (287), с. 97-102. Оригінал листа в російській мові. Переклад з публікації Архив Самиздата (дальше скорочено АС) (АС; 1984 [Мюнхен], ч. 5344). – Примітка редакції журналу.
   [2] Певно, А.Р.Косован, головний редактор від осени 1976 року («Правда» від 13.11.1976 року, с. 3) згаданий 18.08.1982 (О.Косован, див. «Вільна Україна», вказана дата). Він же адресат АС 1983, 5092. – Примітка редакції журналу.
   [3] Григорій Будзінський - священик Української Греко-Католицької Церкви. Секретар Ініціятивної групи захисту прав вірних та Церкви (також Комітету захисту католицької віри), див. АС (Архив Самиздата) 1983, 4898; 1983, 4986; 1983, 5080; автор у чч. 5091-5094; про нього див. АС 1983, 4897; 1984, 5124. Лист редакторові газети «Вільна Україна» з черговим протестом проти наклепу на Українську Католицьку Церкву, Львів (незабаром після 16 травня 1984 року). - Примітка редакції журналу.
   [4] Степан Васильович (1834-1873), біографія див. КЛЕ [Краткая литературная энциклопедия], т. 6 (Москва, 1962-1978), с. 412-413. – Примітка редакції журнал.
   [5] 8-10.03.1946 (див. АС 1983, 5092, с. 3: «Діяння собору греко-католицької церкви у Львові 8-10 березня 1946», Львів, 1946). – Примітка редакції журналу.
   [6] Гавриїл Теодорович Костельник (там таки). – Примітка редакції журналу.
   [7] Климентій Шептицький, нар. 1869 р., брат митрополита Андрея Шептицького, померлого в листопаді 1944 р., див. Українська загальна енциклопедія, т. 3 (Львів-Станиславів-Коломия, 1935), с. 1218, а також: Bohdan Bociurkiw, «The Uniate Church in the Soviet Ukraine», Canadian Salvonic Papers, VII, reprint (Нью-Йорк: Millwood, 1976), с. 98, примітка 30. В одержаній копії: «Кпемський» - друкарська помилка. - Примітка редакції журналу.
   [8] Йосип Федорик, колишній настоятель манастиря уніатського ор­дену Василіян; у 1954 та 1952 рр. «притягався до кримінальної відповідальности за антирадянську діяльність, надання допомоги оунівцям...» (відповідь на статтю С. Волнянського та В. Лівенцова «Ганебною стежкою антирадянщиків. Хто підштовхнув Бернардо Вінченцо на шлях політичної контрабанди» - «Правда України» та «Вечірній Київ», 3.11.1979). На весні 1979 р. італійський священик Вінченцо був заарештований на радянському кордоні, «у кишені жакета Вінченцо була зашита адреса якогось Йосипа Федорика». ‑ Примітка редакції журналу.
   [9] Йосип Терентійович Цьох, завідувач катедрою історії журналістики масової інформації, Львівського університету; в його статті «Проти темряви й облуди», Жов­тень (Львів) 1981, 10, с. 98-105. ‑ Примітка редакції журналу.
   [10] Про це див. також АС 1983, 5092, стор. 2; 1983, 5094, с. 2. ‑ Примітка редакції журналу.
   [11] В одержаній копії «тентицькі» - друкарська помилка. ‑ Примітка редакції журналу.
   [12] М.Дюк, про нього див. також АС 1983, 5094, с. 3-4. ‑ Примітка редакції журналу.

6-1а
6-2а
6-3а
6-4а
6-5а
6-6а
6-7а
6-8а
6-9а
6-10а
6-11а
6-12а
6-1
6-2
6-3
6-4
6-5
6-6
6-7
6-8
6-9
6-10
6-11
6-12
bottom of page