top of page
logotyp.jpg
DSCF3808.JPG

єромонах САМУЇЛ (Степан Мосціпан)

(5 серпня 1955 – 28 липня 2016)

   Єромонаха Самуїла (в миру Степана Мосціпана) Господь послав у цей світ у дуже непростий час, коли не виднілися проблиски надії ані на свободу Церкви, ані на незалежність України. Народився він 5 серпня 1955 року у сім’ї Олекси та Марії у шахтарському бараку Горняцька, Копейського району, Челябінської області (Росія). Саме там його батьки відбували покарання на засланні за «приналежність до бандерівських родин». Сім’я Олекси та Марії народила у засланні двох діточок – дівчинку Анну, яка була старшою та Степана.

   Святу Тайну Хрещення і Миропомазання малий Степан прийняв також у бараці з рук греко-католицького священика, який після свого ув’язнення відвідував українські поселення. Коли малому Степанові виповнилося 5 років батьки отримали дозвіл повернутися в Україну в рідне село його мами Новосілки, Бучацького району, Тернопільської області. Цей період заслання наскільки сформував думку молодого хлопця, що поняття Бог і Україна стали для нього головними і нероздільними до кінця його днів.
   У 1962 році Степан розпочав навчання у Новосільківській початковій школі, а середню освіту завершив у Язлівецькій середній школі. Повернувшися на рідні землі, його батьки не втрачали контакти з підпільною Українською Греко-Католицькою Церквою і саме в ній виховували своїх дітей. Тому до Першої Сповіді і Причастя юнак Степан приступив у підпіллі.
   Після закінчення середньої школи він працював різноробочим на Тернопільському «Машбуді», а 13 листопада 1973 року він був покликаний до військової служби, яку завершив у 1975 році. У 1976 році Степан Мосціпан розпочав навчання у професійно-технічному училищі у Калуші, після закінчення якого залишився працювати у цьому ж місті на заводі. У 1978 році вдруге поступив до професійно-технічного училища у Каменець-Подільському, яке закінчив у 1980 році. Після його закінчення також залишається тут працювати.
   У 1985 році Степан повертається до рідних Новосілок і до моменту самого вступу до монастиря залишається працювати у місцевому колгоспі. У своїй біографії єрм. Самуїл зауважує, що його повернення до рідного села було пов’язане з тим, що він вирішив стати священиком. Пошук священика, який би міг його попровадити дорогою покликання привів його до Преосвященного Владики Павла Василика, який на той час провадив активну душпастирську діяльність на Тернопільщині.
   Однак, Господь приготовив для нього іншу дорогу священичого покликання. Наприкінці лютого 1990 року у Дорі він знайомиться з монахами Студитами. Саме ця зустріч стала вирішальною у його житті і він постановляє вступити до монастиря. Приглянувшися кілька місяців до монашого життя, він просить у тодішнього Ігумена Студитів Преосвященного Владики Юліяна Вороновського благословення на новіціат, яке отримав 21 липня 1990 року. 5 жовтня 1991 року бр. Степан Мосціпан отримав чин Облечин, а у листопаді 1992 року вже склав перші монаші обіти.
   У 1993 році монахи студити разом з ініціативною молоддю зорганізували паломництво до Святої Землі, як колись це зробив митрополит Андрей Шептицький. Це паломництво, причому автобусом, розпочалося у листопаді і завершилося наприкінці грудня 1993 року. У ньому активну участь взяв також бр. Степан. Воно наскільки запало йому в душу, що він постійно повертався до нього спогадами у найтяжчих хвилинах життя.
   Пройшовши приписані Уставом випробування, бр. Степан звертається з проханням до Загальної Ради Свято-Успенської Унівської Лаври уділити йому Схиму, на що отримав схвальну відповідь. 19 жовтня 1996 року бр. Степан приймає Схиму з ім’ям Самуїл.
   Від початку свого вступу до монастиря і аж до складення Схими схм. Самуїл здобував філософсько-богословські студії у Семінарії ОО. Редемптористів. На підставі цього 2 жовтня 1998 року Преосвященний Владика Юліян Вороновський уділяє йому дияконські, а 2 січня 1999 року – священичі свячення.
   Після священичих свячень монастирський провід вирішив поручити єрм. Самуїлу провід монастиря св. пророка Іллі в Дорі, який він розпочав того ж 1999 року і пробув там до 2003 року. Оскільки єрм. Самуїл сам походив з Тернопільщини, він дуже любив Зарваницю – відомий на весь світ марійський відпустовий центр. Поряд з тим, у Зарваниці перед війною діяв студитський монастир, з яким митрополит Андрей Шептицький пов’язував великі надії, які перервало воєнне лихоліття. Знаючи про його любов до цього місця, тогочасний Ігумен єрм. Венедикт поручає йому місію настоятеля Свято-Троїцького монастиря у Зарваниці. Прослужив він ревно і жертовно цій обителі цілих 9 років.
   У Зарваниці проявилися досить серйозно ознаки хвороби єрм. Самуїла, з якою він боровся вже немалий період часу. Через це Ігумен єрм. Теодор вирішує перевести єрм. Самуїла до львівського монастиря св. Архистратига Михаїла, щоб таким чином полегшити йому постійний нагляд лікаря.
   Період перебування у Свято-Михайлівському монастирі у Львові був найбільш творчим у його житті. Передчуваючи різні варіанти розвитку своєї хвороби, він активно видає свої вірші, які писав у різний час, а також пише нові. Окрім того, єрм. Самуїл постійно допомагав у душпастирстві, служачи тим, які до нього приходили своїми молитвами, порадами і Сповідями.
   Коли промені ранішнього сонця 28 липня 2016 року прославляли св. Володимира Великого, князя Київського, а монаша братія розпочинала Утреню, Господь покликав до себе єрм. Самуїла, щоб у цей день він відслужив свою першу небесну Літургію, споглядаючи того, якого так бажав бачити ціле своє життя – Христа воскреслого!
   Єрм. Самуїл з вигляду був людиною сильної статури, але у душі був надзвичайно делікатним і чуйним. У першу чергу ця його чуйність проявлялася у любові до Бога і свого рідного Українського Народу, за добру долю якого він жертвував своє терпіння. Ці чесноти він отримав ще у засланні від своїх батьків і проніс їх через ціле своє життя. Це можна зрозуміти з його вірша, якого він написав з початком війни з Росією у 2014 році:

БОЖЕ, НАРОД БЛАГОСЛОВИ!

Я прошу, я не повчаю,
Я сам згрішив і гідний кари,
Мрію про щастя України,
Я щиро каюсь, я благаю.

 

Я молюся, переживаю
І все це пишу на папері.
То я так душу виливаю,
Співаю, бо надію маю,
Я вірю, що все чується на небі.

 

Де гріх, там вже не Божа воля,
Війна є вибором людини,
Багатолітня дивна доля …
Наше нещастя – це сусідська злоба,
Молитись маємо щосили.

 

Чому так люди винахідливі в тортурах?
Чому так різновидні смерті до смаку?
Надійна оборона – не в ровах і мурах,
Вона у тому дусі, в тих потугах,
Які з гріхом ведуть немилосердну боротьбу.

 

Господи, прости мене, помилуй,
Навчи і просвіти, і думку дай,
Мудрість мені, второпність подаруй,
Лукаві хитрощі розвій і заблокуй,
Щоб серцем я завжди шукав Твій рай.

 

Пречиста, я Тобі співаю,
Не кожен сладкопівцем стане,
Та я про це чомусь не дбаю,
Я просто люблю Україну,
За неї я Тебе благаю!

   Прийми, Господи, душу раба Твого і брата нашого єрм. Самуїла і осели її там, де немає болі, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне!
   Вічная йому пам’ять!

bottom of page