top of page
logotyp.jpg

Про нове законодавство для справ святих

(DIVINUS PERFECTIONIS MAGISTER)

   ЙОАН ПАВЛО ЄПИСКОП
   СЛУГА СЛУГ БОЖИХ
   НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ
   АПОСТОЛЬСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
   БОЖЕСТВЕННИЙ УЧИТЕЛЬ ДОСКОНАЛОСТІ
   (DIVINUS PERFECTIONIS MAGISTER)
   Божественний Учитель досконалості та взірець, Ісус Христос, який, разом з Отцем і Святим Духом «єдиним святим», полюбив Церкву як свою наречену і за неї віддав себе самого, щоб освятити і прославити її в своїх очах. Тому давши заповідь всім своїм учням наслідувати досконалість Отця, зіслав на всіх Святого Духа, який їх зрушив зсередини, щоб любили Бога усім серцем і щоб любили один одного, так як він їх полюбив. Послідовники Христа – звучить заклик ІІ Ватиканського Собору – покликані і виправдані в Ісусі Христі не через свої діла, а через його задум і милість, у Хрещенні віри справді стали синами Божими і сопричасниками божественної природи, а тому справді святими.
   Бог вибирає в усі часи велику кількість тих, які, зблизька наслідуючи приклад Христа, дають славне свідчення Царства небесного, проливаючи свою кров або героїчно виявляючи свої чесноти.
   Насправді Церква, яка від самих витоків християнської релігії завжди вірила, що Апостоли і Мученики мають з нами тісний зв’язок у Христі, величала їх через особливе почитання разом з блаженною Дівою Марією і святими Ангелами і благочестиво взивала за допомогою за їхнього заступництва. До них невдовзі додалися й інші, які зблизька наслідували дівицтво й убогість Христа, а врешті й усі ті, які винятковий вияв християнських чеснот і божественні харизми віддавали на благочестиве пошанування і наслідування вірних.
   Маючи перед очима життя тих, які вірно наслідували Христа, з такої незвичної причини ми отримуємо поштовх шукати будущого Граду і нам вказується найпевніший шлях, яким ми можемо, серед перипетій світу, досягнути досконалого єднання з Христом чи, краще сказати, святості, відповідно до стану і положення, властивого кожному.
   Безперечно, маючи таку безліч свідків, через яких Бог стає присутнім серед нас і до нас говорить, нас тягне з великою силою звернути свій погляд на його Царство на небесах. Приймаючи знаки і голос Господа з превеликим страхом і послухом ще з незапам’ятних часів, Апостольський Престол, через доручене йому нелегке завдання навчати, освячувати і підтримувати Народ Божий, подає вірним - для наслідування, почитання і звернення в молитві - постаті чоловіків і жінок, що вирізнялися сяйвом любові та усіх інших євангельських  чеснот, а, після проведення належних перевірок, через урочистий акт канонізації проголошує, що вони є Святими.
   Указ про справи канонізації, якими Наш попередник Сикст V доручив займатись ним же створеній Конгрегації Священних Обрядів, поповнювався у подальші часи все новими нормами, найбільше запроваджуваними Урбаном VIII. Цей указ Просперо Ламбертіні (який згодом став Бенедиктом XIV) залишив нащадкам у праці під назвою Беатифікація Слуг Божих і канонізація Блаженних, додавши до них зібраний досвід минулого, і він майже два століття слугував за правило у Священній Конгрегації Обрядів. Врешті-решт норми такого роду було зібрано головним чином в Кодексі Канонічного Права, виданому в 1917 році.
   Але оскільки прогрес історичних дисциплін, який зробив великі кроки у наш час, показав необхідність збагачення компетентної Комісії більш відповідним робочим інструментом, щоб краще відповідати на постулати мистецтва критики, наш попередник Пій ХІ Апостольським листом «Вже деякий час» (Motu proprio), опублікованим 6 лютого 1930 року, заснував у Священній Конгрегації Обрядів «Історичну секцію» і доручив їй вивчення «історичних» справ. 4 січня 1939 року той самий Архиєрей звелів опублікувати Норми, щоб їх дотримувались під час проведення звичайних процесів по історичних справах, якими він по суті зробив поверхневим «апостольський» процес, так що до «історичних» справ був введений єдиний процес звичайної влади.
   Згодом Павло VI, Апостольським листом  «Sanctitas clarior» від 19 березня 1967 року, встановив, щоб до більш сучасних справ також ввели єдиний розізнавчий процес, тобто для зібрання доказів, який проводить Єпископ, однак за попереднім погодженням зі Святим Престолом. Той самий Архієрей, апостольською конституцією «Священна Конгрегація Обрядів» від 8 травня 1969 року, замість Священної Конгрегації Обрядів створив два нових Відомства, одному з яких дав доручення впорядкувати Божественний культ, а іншому – розглядати справи святих; з того часу в цих справах значно змінилася процедура.
   Зрештою, виходячи з найостаннішого досвіду, нам видалося доречним переглянути спосіб розслідування справ і розпорядитися, щоб та ж Конгрегація у справах Святих пішла назустріч вимогам дослідників і бажанням наших братів в Єпископаті, які неодноразово настоювали на спрощенні процедури розслідувань, при цьому надійно оберігаючи достовірність досліджень у настільки серйозному питанні. Крім того, ми вважаємо, надаючи привілей доктрині про колегіальність, яку запропонував ІІ Ватиканський Собор, що буде абсолютно доречним, щоб самі Єпископи почували себе у більшій єдності зі Святим Престолом під час розгляду справ святих.
   Отож, на майбутнє, скасувавши усі можливі закони у цій ділянці, ми встановили, що необхідно дотримуватись наступних норм.
   Діоцезійним Єпископам або представникам церковної влади та іншим прирівняним до них за правом, у межах їхньої юрисдикції, чи з уряду, чи на вимогу окремих вірних або ж правосильних товариств та їхніх повірених, належить право дослідити життя, чесноти або мучеництво і славу святості або мучеництва, засвідчені чуда, і якщо є потреба, давній культ Слуги Божого, про канонізацію якого подається запит.
   У дослідженнях такого роду Єпископ діє згідно з особливими Нормами, які встановлюються Священною Конгрегацією у Справах Святих, у такому порядку:
   1) Вимагає у постулятора справи, законно призначеного промотором, докладних відомостей про життя Слуги Божого і просить, щоб той докладно висвітлив причини, які вимагають справи канонізації.
   2) Якщо Слуга Божий видав свої твори, Єпископ дає їх на оцінку цензорам-богословам.
   3) Якщо у цих творах не було знайдено нічого проти віри і моралі, тоді Єпископ дає на оцінку інші невидані писання (листи, щоденники тощо) і всі документи, що якимось чином стосуються справи, відповідним особам, які ретельно здійснивши своє завдання, мають викласти у звіті те, що було виявлено.
   4) Якщо з усього вже зробленого Єпископ вважатиме у своїй розважливості, що можна просуватись далі, нехай звелить допитати свідків, залучених постулятором, та інших, які з уряду мають бути викликані згідно з обрядом. Крім того, якщо терміново треба було б опитати свідків, щоб не втратити можливості отримати докази, їх необхідно допитати, навіть якщо ще не було завершено розслідування по документах.
   5) Дослідження по засвідчених чудах має проводитись окремо від досліджень по чеснотах чи по мучеництву.
   6) Після завершення розслідувань усі акти у двох примірниках слід передати у Священну Конгрегацію, разом з одним екземпляром книг Слуги Божого, досліджених цензорами-богословами із відповідними висновками. Крім того, Єпископ має додати заяву про дотримання декретів Урбана VIII щодо відсутності культу.
   3. Завданням Священної Конгрегації у Справах Святих, на чолі з Кардиналом-Префектом і за допомогою Секретаря, є займатися тим, що стосується канонізації Слуг Божих: допомагати Єпископам під час розслідування справ порадами і вказівками, ґрунтовно вивчати справи і нарешті висловлювати свою думку при голосуванні. До того ж, Конгрегації належить приймати рішення щодо усіх тих речей, які відносяться до встановлення автентичності мощів та їх зберігання.
   4. До завдань Секретаря належать: 1) підтримувати зв’язок із зовнішніми особами, особливо з Єпископами, які розслідують справи; 2) брати участь в дискусіях по суті справи, маючи право голосу в Конгрегації Отців-Кардиналів і Єпископів; 3) складати звіт по голосуванню Кардиналів і Єпископів, який передається Верховному Архиєрею.
   5. У виконанні цих обов’язків Секретареві допомагають Помічник секретаря, якому належить зокрема стежити, чи дотримуються приписів закону в розслідуванні справ, а також відповідна кількість нижчих Чиновників.
   6. Для вивчення справ при Священній Конгрегації існує Колегія Доповідачів на чолі з Генеральним доповідачем.
   7. До завдань окремих Доповідачів належать: 1) вивчати доручені їм справи разом з зовнішніми помічниками і готувати «Positiones super virtutibus et martyrio»; 2) надавати у письмовому вигляді всі історичні роз’яснення, якщо їх вимагають Радники; 3) брати участь у ролі експертів, без права голосу, у зібраннях богословів.
   8. Один з Доповідачів, зокрема, буде мати доручення ґрунтовно займатися «Positio super miraculis» і братиме участь у зібраннях лікарів і в Конгресі богословів.
   9. Генеральний Доповідач, який головує на зібранні Радників-істориків, отримує допомогу в своїх дослідженнях від деяких Співробітників.
   10. У Священній Конгрегації є «Promotor fidei» або Прелат-богослов, який має наступне завдання: 1) головувати на Конгресі богословів, на якому він має право голосу; 2) підготувати звіт про згаданий Конгрес; 3) брати участь у Конгрегації Отців-Кардиналів і Єпископів у ролі експерта, однак без права голосу. Для тієї чи іншої справи, якщо буде необхідно, Кардинал-Префект може призначати «Promotor fidei», який буде підходити для цього випадку.
   11. Для ведення справ Святих запрошуються Радники із різних ділянок, які мають особливий досвід, хто в історичній, хто в богословській сфері.  
   12. Для дослідження зцілень, які подаються як чуда, при Священній Конгрегації утримується медична комісія.
   13. Після того, як Єпископ відіслав до Риму всі акти і документи, що стосуються справи, у Священній Конгрегації у Справах Святих діють наступним чином:
   1) Насамперед Помічник секретаря ретельно перевіряє, чи у розслідуваннях, здійснених Єпископом, було дотримано усіх норм закону і доповідає на звичайному Конгресі про результати перевірки.
   2) Якщо Конгрес розсудить, що справа була розслідувана згідно з нормами закону, то винесе рішення доручити її одному з Доповідачів; Доповідач, якому в свою чергу допомагатиме Зовнішній помічник, підготує «Positio super virtutibus vel super martyrio», відповідно до правил агіографічної критики.
   3) У давніх, а також в сучасних справах, основна особливість яких вимагатиме судження Генерального доповідача, «Positio», як тільки буде складена, має бути винесена на розгляд Радникам, фахівцям у конкретній ділянці, щоб вони висловили свою опінію щодо її наукової цінності, щодо її достатності для справи, про яку йде мова. В окремих випадках Священна Конгрегація може довірити підготовку «Positio» також й іншим дослідникам, які не входять у число Радників.
   4) «Positio» (із письмовими опініями Радників-істориків та з подальшими роз’ясненнями Доповідача, якщо такі будуть необхідні) передається Радникам-богословам, які висловлять свою опінію по суті даної справи; їм, разом з «Promotor fidei», належить завдання так ґрунтовно вивчити справу, щоб повністю завершити розгляд контроверсійних богословських питань, якщо такі є, перш ніж дійде до обговорення цієї справи на спеціальному Конгресі.
   5) Остаточні опінії Радників-богословів, разом з висновками, що їх виклав «Promotor fidei», передаються на розгляд Кардиналів і Єпископів.
   14. Щодо чуд Конгрегація виносить остаточне рішення за наступними критеріями:
   1) Засвідчені чуда, по яких уповноважений на це Доповідач готує «Positio», розглядаються на зібранні експертів (якщо йдеться про зцілення, на зібранні медиків); опінії і висновки експертів викладаються в докладному звіті.
   2) Після того, чуда мають обговорюватися на спеціальному Конгресі богословів; і нарешті – у Конгрегації Отців-Кардиналів і Єпископів.
   15. Думку Отців-Кардиналів і Єпископів доповідають Верховному Архиєрею, якому одному належить право видати декрет про публічний церковний культ Слуги Божого.
   16. В окремих справах канонізації, думка про які на даний момент залежить від Священної Конгрегації, сама Священна Конгрегація визначає, через спеціальний декрет, характер подальших дій, все ж дотримуючись цього нового закону.
   17. Норми, встановлені цією Нашою конституцією, починають входить в дію від сьогодні. Ми бажаємо, щоб ці норми і приписи були чинними та дієвими тепер і на майбутнє, не суперечачи, наскільки це необхідно, Апостольським конституціям і указам, що їх видали наші попередники, та іншим приписам, гідним також особливої згадки і відступлення.

   Рим, Базиліка Св. Петра, 25 січня 1983 р., V рік нашого Понтифікату.


   © Copyright 1983 - Libreria Editrice Vaticana
   При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на "Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу" обов'язкове

Норми, яких слід дотримуватись в єпархіальних розслідуваннях у справах святих

(NORMAE)

   [AAS 75(1983), cc. 396-403]

   Апостольською конституцією “Divinus perfectionis Magister” від 25 січня 1983 року була визначена процедура для розслідувань, які від того часу і надалі мають проводити у справах святих єпископи; а цій священній конгрегації було доручено завдання видати особливі Норми з цього приводу. Тому згадана священна конгрегація склала наступні норми. Верховний архиєрей висловив побажання, щоб їх розглянули на пленарній асамблеї отців, які очолюють дану конгрегацію, 22-23 червня 1981 року;  а згодом, вислухавши ще й думку всіх отців, які очолюють відомства Римської курії, він їх затвердив і наказав опублікувати.

   1. а) Позивач відкриває справу канонізації; будь-яка особа, яка належить до народу Божого, чи будь-яка група вірних, визнана церковною владою, може виступати у ролі позивача.

   б) Позивач веде справу за посередництвом законно призначеного постулятора.

   2. a) Постулятор призначається позивачем через довіреність, яка складається згідно з правовими нормами і за схваленням єпископа.

   б) Під час розгляду справи священною конгрегацією, постулятор, який був схвалений даною конгрегацією, мусить постійно перебувати в Римі.

   3. a) Функцію постулятора можуть виконувати священики, члени інститутів богопосвяченого життя і миряни; усі мають бути фахівцями з богослов’я, канонічного права та історії, а також розумітися на практиці священної конгрегації.

   б) Завданням постулятора насамперед є зібрати відомості про життя слуги Божого, якого стосується справа, щоб пізнати його славу святості і важливість цієї справи для Церкви, та доповісти про все єпископу. 

   в) Постулятору також доручається завдання розпоряджатися коштами, виділеними для справи, відповідно до норм, встановлених священною конгрегацією.

   4. Постулятор має право мати собі на заміну інших осіб – призначених через законну довіреність і за згодою позивачів – які називаються віце-постуляторами.  

   5. a) Для розслідування справ канонізації компетентним є той єпископ, на території якого слуга Божий помер, за винятком тих випадків, коли особливі обставини, визнані священною конгрегацією, вимагають іншого.

   б) Якщо йдеться про засвідчене чудо, компетентним є той єпископ, на території якого стався цей факт.

   6. a) Єпископ може розслідувати справу особисто або через свого уповноваженого, який має бути священиком, справді обізнаним у богословській, канонічній, а також – якщо йдеться про давні справи – історичній ділянці.

   б) Священик, якого вибирають на промотора справедливості, має володіти такими ж достоїнствами.

   в) Усі посадовці, які задіяні у справі, мають присягнути, що вірно виконуватимуть своє завдання і зобов’язуються зберігати таємницю.

   7. Справа може бути сучасніша або давня; справа вважається сучаснішою, якщо мучеництво чи чесноти слуги Божого можна довести через усні показання очевидців; справа вважається давньою, коли докази, пов’язані з мучеництвом чи чеснотами, можна почерпнути лише з письмових джерел.

   8. Якщо хтось має намір розпочати справу канонізації, нехай подасть компетентному єпископу, за посередництвом постулятора, запит, у якому висловлюється прохання розслідувати справу.

   9. a) У сучасніших справах запит не можна подавати раніше, ніж через п’ять років після смерті слуги Божого.

   б) Якщо його подають через 30 років, єпископ не може переходити до наступних етапів, поки не переконається, через ретельне дослідження, що у цьому випадку не було жодного обману чи шахрайства, з боку позивачів, у відтягненні відкриття справи.

   10. Постулятор, разом з запитом, має подати:

   a) і в сучасніших, і в давніх справах, біографію певної історичної цінності слуги Божого, якщо така існує, або, у разі її відсутності, доскональний хронологічний виклад про життя і діяльність слуги Божого, про його чесноти чи мучеництво, про форму святості і чуда, не оминаючи того, що суперечить чи виглядає менш сприятливим для самої справи; (1)

   б) усі твори, видані слугою Божим, у копії, завіреній нотаріусом;

   в) лише в сучасніших справах, перелік осіб, які мають що сказати на підтвердження правди про чесноти або мучеництво слуги Божого, а також про славу святості або чуд, або на спростування такого.

   11. а) Після прийняття запиту, єпископу слід проконсультуватися з єпископською конференцією, принаймні регіональною, наскільки доречно розпочинати справу.

   б) Крім того, слід повідомити громадськість про петицію постулятора у своїй єпархії і, якщо вважатиме за потрібне, також в інших єпархіях, зі згоди відповідних єпископів, пропонуючи усім вірним надати корисні відомості стосовно справи, якщо вони їх мають.

   12. а) Якщо з отриманих відомостей випливе якась досить важлива перешкода проти справи, єпископу слід повідомити про неї постулятора, щоб той міг її усунути.

   б) Якщо перешкоду не було усунено, а відтак єпископ вважатиме, що справу слід відхилити, йому слід попередити постулятора, подаючи обґрунтування для такого рішення.

   13. Якщо єпископ має намір розпочати справу, йому попросити опінії двох цензорів-богословів щодо опублікованих творів слуги Божого; вони ж мають сказати, чи є у цих творах є щось таке, що суперечить вірі і моралі (2) 

   14. а) Якщо опінії цензорів-богословів будуть схвальними, тоді єпископ наказує зібрати усі ще не опубліковані твори слуги Божого, а також усі до єдиного історичні документи, чи то рукописні, чи друковані, що якимось чином стосуються справи (3)

   б) Для проведення такого дослідження, насамперед коли йдеться про давні справи, слід звернутися за допомогою до фахівців з історії та архівознавства.

   в) Виконавши своє завдання, ці фахівці представляють єпископу, разом із зібраними творами, докладно і чітко написаний звіт, у якому нехай інформують і гарантують, що старанно виконали доручене їм завдання, додають перелік творів і документів, висловлюють свою думку щодо їхньої автентичності і цінності, а також щодо особистості слуги Божого, яка виводиться із даних творів і документів.

   15. а) Отримавши звіт, єпископ передає промотору справедливості або іншому експерту все те, що було надбано до цього моменту, щоб той міг підготувати запитальники, за допомогою яких можна дослідити і виявити істину про життя, чесноти чи мучеництво, славу святості чи мучеництва слуги Божого.

   б) У давніх справах запитальники мають стосуватись лише все ще існуючої слави святості чи мучеництва і, якщо це актуально, культу, який скеровано до слуги Божого недавнім часом.

   в) Тим часом єпископу слід надіслати в Конгрегацію у справах святих коротку вістку про життя слуги Божого і про важливість даної справи, щоб побачити, чи Святий Престол буде мати зі свого боку які-небудь заперечення.

   16. а) Потім єпископ або його уповноважений має допитати свідків, що їх привів постулятор, та інших, яких треба допитати з уряду, послуговуючись допомогою нотаріуса, який записує слова того, хто дає показання, а в кінці той підтверджує свої показання.   

   Але якщо потрібно негайно допитати свідків, щоб не втратити докази, їх мають допитати навіть до того, як завершиться дослідження документів. (4)

   б) У допиті свідків бере участь промотор справедливості; у разі якщо він не буде присутній, акти потім мають перейти його розгляд, щоб він міг висловити свої зауваження і запропонувати те, що йому здаватиметься необхідним і доречним.

   в) Свідків допитують насамперед за складеними запитальниками; після того єпископ чи його уповноважений має не оминути можливості поставити свідкам інші необхідні чи корисні запитання, щоб прояснити те, що вони сказали, або щоб згладити чи усунути можливі виниклі труднощі.

   17. Свідки мають бути очевидцями; до них, якщо необхідно, можна долучити інших свідків, які чули від тих, що бачили все на власні очі; але всі мають бути гідні довіри.

   18. За свідків слід брати найперше рідних і близьких слуги Божого та всіх інших, які з ним жили і спілкувались.

   19. На доказ мучеництва чи вияву чеснот і слави чудес слуги Божого, який належав до якогось інституту богопосвяченого життя, значна частина приведених свідків має бути з-поза його спільноти; крім тих випадків, коли це неможливо з причини особливого способу життя слуги Божого.

   20. До свідчень не допускаються:

   а) священик, відносно всіх тих речей, про які він дізнався через святу сповідь;

   б) звичайні сповідники чи духовні провідники слуги Божого, відносно ще й всіх тих речей, які слуга Божий виявив їм в межах сумління поза святою сповіддю.

   в) постулятор справи, поки здійснює своє завдання.

   21. а) Єпископ або ним уповноважений має викликати з уряду свідчити тих, які мають що сказати, якщо необхідно, для доповнення розслідування, особливо якщо ці свідки виступають проти цієї справи.

   б) Необхідно покликати у свідки з уряду тих експертів, які проводили дослідження по документах і укладали звіт про ці документи; вони мають заявити під присягою, що: 1) вони провели всі дослідження і зібрали всю документацію, що стосується справи; 2) вони не змінили чи не спотворили жодного документу чи тексту.

   22. а) Лікуючих лікарів, коли йдеться про чудесні зцілення, слід залучати як свідків.

   б) Якщо б вони відмовились з’явитися до єпископа чи його уповноваженого, він має подбати, щоб ті склали під присягою, якщо це можливо, письмовий звіт, який слід додати до актів про хворобу та її перебіг, чи принаймні слід постаратись отримати, через довірену особу, їхню думку, яка потім виноситься на розгляд.

   23. Свідки у своїх свідченнях, які мають бути підтверджені під присягою, мають вказати, звідки вони знають те, що стверджують; інакше їхні свідчення будуть вважатись недійсними.

   24. Якщо свідок воліє передати єпископу або його уповноваженому, чи одночасно з показаннями чи поза ними, якийсь попередньо написаний ними твір, такий твір слід прийняти, лиш би сам свідок довів під присягою, що він є його автором і що виклав у цьому творі правдиві речі; і такий твір слід додати до актів справи.

   25. а) У який спосіб свідки б не надавали інформацію, єпископ чи його уповноважений  має добре подбати, щоб засвідчити їхні покази своїми підписом і штампом.

   б) Автентичність документів і письмових свідчень, зібраних фахівцями і наданих іншими, має бути засвідчена накладенням імені і штампу нотаріуса чи державного службовця, який би це підтвердив.

   26. а) Якщо дослідження по документах чи по свідках, необхідно проводити в іншій діоцезії, єпископ чи його уповноважений має надіслати листа компетентному єпископові, який діятиме згідно з встановленими у цьому документі нормами.

   б) Акти такого розслідування мають зберігатися в архіві курії, але одна копія, складена згідно з пп. 29-30, має бути надіслана до єпископа, який виступає з проханням.

   27. а) Єпископ чи його уповноважений має докласти максимальних старань і зусиль, щоб у процесі збирання доказів нічого не було упущено з того, що має якусь дотичність до справи, пам’ятаючи, що успішне завершення справи залежить великою мірою від її доброго розслідування.

   б) Після зібрання усіх доказів, промотор справедливості розглядає усі акти і документи, щоб мати змогу, якщо вважатиме за необхідне, вимагати подальших досліджень.

   в) Постулятору також має бути надане право розглянути акти, щоб мати змогу, якщо він вважає за потрібне, доповнити докази новими свідками чи документами.

   28. а) Ще до закінчення розслідування єпископ чи його уповноважений має уважно оглянути могилу слуги Божого, кімнату, де він жив чи помер та інші можливі місця, де можна було б знайти ознаки культу на його честь, і має зробити заяву про дотримання декретів Урбана VIII щодо відсутності культу (5)

   б) Про все зроблене має бути складено звіт, який потрібно додати до актів справи.

   29. а) Коли акти розслідування буде завершено, єпископ чи його уповноважений наказує скласти засвідчену копію, окрім тих випадків, коли зважаючи на виправдані обставини, він вже дозволив її підготувати ще на стадії ведення розслідування.  

   б) Засвідчена копія має бути переписана з оригінальних актів і виготовлена у двох примірниках.

   30. а) Після виготовлення засвідченої копії, її слід порівняти з оригіналом, а нотаріусу слід підписати кожну її сторінку принаймні ініціалами і поставити на кожній свій штамп.

   б) Оригінал, закритий в конверті і скріплений штампами, має зберігатись в архіві курії.  

   31. а) Засвідчену копію розслідування і додані документи слід передати надійним способом до священної конгрегації у двох примірниках, належним чином закриті і скріплені штампами, разом з однією копією книг слуги Божого, що їх вивчили цензори-богослови і висловили про них свою думку. (6)

   б) Якщо є потреба у перекладі актів та документів справи на мову, допущену в священній конгрегації, мають будуть виготовлені дві копії визнаного автентичним варіанту і надіслані в Рим разом із засвідченою копією.

   в) Крім того, єпископ чи його уповноважений має надіслати кардиналові-префекту заяву щодо вірогідності свідків і легітимності актів справи.

   32. Розслідування по чудах слід вести окремо від розслідування по чеснотах чи мучеництву і воно має проходити відповідно до наступних норм. (7) 

   33. а) Компетентний єпископ згідно з нормою п. 5 б, отримавши запит постулятора разом з коротким, але докладним звітом про засвідчене чудо і документами, що нього відносяться,  має запитати думки одного чи двох експертів.

   б) Якщо згодом він вирішить провести юридичне розслідування, нехай особисто або через свого уповноваженого допитає усіх свідків, відповідно до норм, встановлених вище у пп. 15а, 16-18 і 21-24.

   34. а) Якщо йдеться про зцілення від хвороби, єпископ чи його уповноважений має покликати на допомогу лікаря, який поставить запитання свідкам, щоб прояснити суть справи відповідно до потреб і обставин.

   б) Якщо зцілений ще живий, його мають відвідати кілька експертів, щоб упевнитись, що зцілення є довготривалим. 

   35. Засвідчена копія розслідування разом з доданими документами має бути надіслана до священної конгрегації, відповідно до встановленого в пп. 29-31.

   36. Забороняються усякого роду відправи чи панегірики у церквах на честь слуг Божих, чия святість життя все ще піддається легітимному дослідженню.

   Але й поза церквою необхідно утримуватися від таких дій, які могли б навести вірних на хибну думку, що розслідування, здійснене єпископом про життя і чесноти або про мучеництво слуги Божого, автоматично веде до певності про майбутню канонізацію того слуги Божого.

   Йоан Павло ІІ, божественним провидінням папа, на аудієнції, наданій нижчепідписаному Кардиналу-Префекту Конгрегації 7 лютого 1983 року, удостоївся прийняти і затвердити дані норми, наказавши їх опублікувати і ввести в дію від сьогоднішнього дня. Їх мають належно і віддано дотримуватись усі єпископи, які розслідують справи канонізації та всі інші безпосередньо зацікавлені особи, незважаючи на будь-яку іншу протилежну позицію, навіть якщо вона гідна особливої згадки.  

   Рим, із Священної Конгрегації у Справах Святих, 7 лютого 1983 року.

 

   П’єтро Кардинал Палацціні
   Префект

   

   Траян Крізан
   Титулярний архиєпископ Дрівасту
   Секретар

   __________________

   [1]. Пор. Апостольська Конституція Divinus perfectionis Magister, п. 2.1.
   [2]. Пор. там же, п. 2.2.
   [3]. Пор. там же, п. 2.3.
   [4]. Пор. там же, п. 2.4.
   [5]. Пор. там же, п. 2.6.
   [6]. Там же.
   [7]. Там же, п. 2, 5.

   При цитуванні або використанні будь-яких матеріалів гіперпосилання на "Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу" обов'язкове

2-1
2-2
2-3
2-4
2-5
2-6
2-7
2-виноски

Коментар до нововведень стосовно беатифікацій

 

   Упродовж своєї історії Церква завжди звеличувала святість, яка виражалась через „чуда”, що їх чинив Господь в житті свого народу. Керуючись особливостями сприйняття та історичного контексту, Церква звертала велику увагу на літургійні форми і процедури, через які можна було виявляти хвалу Всевишньому та оживляти віру і благочестя вірних. Такі процедурні форми і багатий зміст цих обрядів підлягали ретельному вивченню для кращого розуміння і проникнення у саму природу святості, яку Церква відзначає через беатифікацію та канонізацію. З цією метою Святіший Отець Бенедикт XVI увів важливі новели стосовно проведення беатифікацій.


   І. Історично-юридичне введення

   1.  У першому тисячолітті існування Церкви культ Мучеників, а згодом Ісповідників регулювали різні помісні Церкви. Єпископи, поодинці чи колегіально під час синодів, давали дозвіл на нові місцеві культи, які починалися з ексгумації чи перенесення тіла (elevatio о translatio corporis). Такі Акти з часом почали називати єпископськими, або місцевими, канонізаціями, оскільки вони мали пряме відношення до однієї місцевої Церкви (1).

   У ХІ столітті почав утверджуватися принцип, що лише Римський Архиєрей як Вселенський Пастир Церкви, має владу розпоряджатися про публічний культ як у помісних Церквах, так і в Церкві вселенській. У листі до короля і єпископів Швеції Александр ІІІ відстояв для Папи право проголошувати святих, призначаючи для них  публічний культ. Така норма стала всезагальним законом за Григорія ІХ у 1234 році.

   У XIV столітті Святий Престол почав дозволяти обмежений культ для окремих місць і певних Слуг Божих, справа канонізації яких ще не було розпочато чи ще не було завершено. Такий дозвіл, зорієнтований на подальшу канонізацію, позначає початок беатифікації. Слуги Божі, до яких дозволялось звертати обмежений культ, почали називатися Блаженними за Сикста IV (1483), визначаючи таким чином остаточне юридичне розрізнення між Святим і Блаженним, між якими не було різниці в період Середньовіччя.

   Дозвіл на місцевий культ обумовлювався формально і повідомлявся зацікавленим особам через апостольський лист у формі бреве, який місцевий єпископ подавав до виконання апостольською владою (auctoritate apostolica).

   Після утворення Конгрегації обрядів (1588), рукою Сикста V, Папи і надалі дозволяли обмежені культи, як-от Месса і Богослужіння (Missa et Officium), в очікуванні здійснення канонізації. Поступово процедури точніше визначались і удосконалювались, поки не дійшли до чинної норми, оприлюдненої у 1983 році.

   2. Доктринальна основа інститутів беатифікації (2) і канонізації (3) залишалась по суті незмінною впродовж століть. Між ними проводиться чітке і суттєве розрізнення (4), яке належно виявляється у відповідних проголошувальних і установчих формулах. Канонізація – це найвище уславлення Церквою Слуги Божого, піднесеного до вшанування на вівтарі, яке оприлюднюється через декрет, що є остаточним і обов’язковим для всієї Церкви, залучаючи урочисту владу Учительства Римського Архиєрея. Це чітко висловлено у наступній формулі: „На честь Святої і Неподільної Трійці..., владою Господа нашого Ісуса Христа, блаженних Апостолів Петра і Павла і Нашою... постановляємо і визначаємо, що Блаженний (ім’я) є Святий, і вписуємо його до переліку святих, встановлюючи, що його треба в цілій Церкві почитати серед святих благочестивим вшануванням” („Ad honorem Sanctae et Individuae Trinitatis…, auctoritate Domini Nostri Jesu Christi, beatorum Apostolorum Petri et Pauli ac Nostra… Beatum N. N. Sanctum esse decernimus ac definimus, ac Sanctorum Catalogo adscribimus, statuentes eum in universa Ecclesia inter Sanctos pia devotione recoli debere”).

   Натомість беатифікація полягає у дозволі на публічний культ у зм’якшеній формі, обмеженій лише до Слуги Божого, чиї героїчні чесноти або мучеництво були належно визнані, як показує відповідна формула: „...ми даємо дозвіл на те, щоб Преподобного Слугу Божого надалі називати Блаженним і щоб можна було відзначати його свято у місцях і формах, які встановлює право” (“…facultatem facimus ut Venerabilis Servus Dei N. N. Beati nominee in posterum appelletur, eiusque festum… in locis ac modis iure statutes quotannis celebrari posit”).

 

   ІІ. – Беатифікаційні обряди впродовж століть

   Попри суттєву доктринальну тяглість в природі беатифікації і канонізації, обряди і церемонії, а також формули проголошення та інші незначні деталі, мали свої відмінності, в яких, лише для інституту беатифікації, можемо тут виділити чотири етапи.

   а) До 1662 року: Папа, даючи дозвіл на місцевий культ (беатифікацію), зазвичай залишав зацікавленим особам (постуляторам, місцевому єпарху) можливість вибору дня, місця і способу для торжественної події майбутньої беатифікації і для урочистого впровадження нового культу (Missa et Officium). Могло бути й таке, особливо у певних монастирях, що з нагоди беатифікації не влаштовували жодних зовнішніх урочистостей, а відзначали свято нового Блаженного у день, визначений річним літургійним календарем.

   б) З 1662 до 1968 року: перша беатифікація, здійснена в урочистій формі, стосовувалась св. Франциска Салезького, за побажанням Александра VІІ. Обряд проводився в Базиліці св. Петра у два окремі етапи: перший етап – вранці 8 січня 1662 року в Базиліці відбувся справжній обряд беатифікації; офіційно читалось апостольське бреве, датоване 28 грудня 1661 року, у якому Папа проголошував Блаженним і надавав відповідні літургійні почесті; після цього було відправлено урочисту Месу, очолену єпископом Суассонським. Надалі, звичайно, Євхаристію очолюватиме єпископ-канонік Ватиканської капітули. У цьому ранковому обряді головними дійовими особами були Священна Конгрегація обрядів і Ватиканська капітула; другий етап – в післяобідній час цього ж дня Папа зійшов у Базиліку, щоб вшанувати нового Блаженного і отримати повний відпуст, який він сам роздавав вірним, які того дня були у Базиліці. Практика, започаткована Александром VІІ, залишалась фактично незмінною аж до 1968 року, коли відбулася остання беатифікація за цим обрядом (5).

   в) З 1971 до 2004 року: з беатифікацією св. Максиміліана Кольбе († 1941), яка була відправлена вранці 17 жовтня 1971 року, Павло VI ввів важливу інновацію особисто очолювати беатифікацію; таким чином зникла післяобідня церемонія, під час якої  Святіший Отець сходив у  Базиліку для вшанування нового Блаженного і отримання повного відпусту. Уперше було підготовано „формулу беатифікації”, яку читав сам Папа. Ще відтоді Конгрегація обрядів притримувалась позиції, що „попри участь Папи, мусить бути чітке розрізнення в ступені урочистості між канонізацією і беатифікацією (6).

   У подальших беатифікаціях (1972, 1974, 1975) Папа, присутній на відправі, отримував остаточне потвердження (peroratio) і проголошував формулу беатифікації, проте не відправляв Месу; її щонайбільше очолював єпископ єпархії нового Блаженного. Остаточне потвердження (рeroratio) робив префект чи секретар Конгрегації у справах святих чи навіть єпархіальний єпископ, який очолював євхаристійну відправу.

   Від беатифікації 19 жовтня 1975 року Папа знову став очолювати і Месу, і це тривало до 2004 року.

   г) З 2005 року: Святіший Отець Бенедикт XVI постановив, щоб беатифікаційні обряди від 14 травня 2005 року очолив Кардинал Жозе Сарайва Мартінес, префект Конгрегації у справах святих, який „за дорученням Верховного Архиєрея” („de mandato Summi Pontificis”) прочитав апостольського листа, у якому Папа проголошував Блаженними двох преподобних Слугинь Божих. Попередньо єпископи єпархій нових Блаженних подали короткі відомості про їхнє життя. Беатифікаційні обряди від 19 червня 2005 року очолював, у Варшаві, Кардинал Йозеф Ґлемп, архиєпископ і примас Польщі.

 

   ІІІ. – Критерії для обрядового оформлення майбутніх беатифікацій

   Недавнє рішення Святішого Отця Бенедикта XVI не очолювати особисто беатифікаційні обряди відповідає широко відчутній потребі: а) зробити через богослужіння сильніший наголос на істотній різниці між беатифікацією і канонізацією; б) більш явно залучати помісні Церкви до беатифікаційних обрядів відповідних Слуг Божих.

Цілком доречно, що у численних беатифікаціях, проведених Іваном Павлом ІІ у різних частинах світу, виникла пасторальна доречність, щоб беатифікаційні обряди проводились у помісних Церквах, хоч і залишаючи можливість обирати Рим з особливих причин, які у кожному окремому випадку розглядав Державний Секретаріат.

   Де б не проводились беатифікаційні обряди, в Римі чи в інших місцях, необхідно з усією очевидністю виявляти, що кожна беатифікація є актом Римського Архиєрея, який дає дозвіл (“facultatem facimus”, як звучить у теперішній беатифікаційній формулі) на місцевий культ Слуги Божого, оприлюднюючи своє рішення через апостольський лист.

   Обряди беатифікації і канонізації є вже самі по собі достатньо відмінними; однак те, що з 1971 року їх і надалі зазвичай очолював Святіший Отець, фактично применшило в очах людей суттєву різницю між цими двома інститутами.

 

   IV. – Практичні вказівки щодо обряду беатифікації

   Тому подальші вказівки стосуються обрядів беатифікації, що відправляються як поза Римом, так і в Римі, які не очолює Святіший Отець, хоч він безперечно завжди може їх очолювати, за таких обставин і в такий спосіб, які він вважатиме необхідними.

 

   а) Обряди беатифікації у помісних Церквах:

   Відтепер і надалі обряди беатифікації доречно проводити в єпархії, яка висунула справу нового Блаженного, або в іншій більш відповідній місцевості тієї ж церковної провінції чи регіону.

   Дата і місце беатифікації, а також можливі групування Слуг Божих з різних єпархій, узгоджуються єпархіальним єпископом (чи єпархіальними єпископами) і постуляторами у справі (чи у кількох справах) з Державним Секретаріатом, як було і досі.

   Обряд беатифікації, що відбувається під час літургійної відправи, розпочинається представленням зібраній громаді основних відомостей про життя майбутнього Блаженного. Зазвичай таке представлення робить єпархіальний єпископ або, коли йдеться про різних Слуг Божих, відповідні єпархіальні єпископи, так як було зроблено на беатифікації від 14 травня 2005 року в Базиліці Св. Петра у Ватикані.

   Святіший Отець призначає свого представника, котрий офіційно читає апостольський лист, у якому той самий Римський Архиєрей проголошує  Блаженним і надає відповідні почесті Слузі Божому, про якого йде мова. Зазвичай представником Папи є префект Конгрегації у справах святих.

   Згідно з найнедавнішою практикою, обряд беатифікації проходить під час євхаристійної відправи, а точніше між актом покаяння і гімном „Слава во вишніх”. Однак з особливих причин, пов’язаних з місцем проведення, обряд може відбуватися під час Літургії Слова чи Служби Часів. За понтифікату Івана Павла ІІ деякі поодинокі беатифікації відправлялися під час першої вечірні неділі чи свята.

   Бажано, щоб літургійну відправу на честь нового Блаженного очолював представник Папи чи єпархіальний єпископ (або один з єпархіальних єпископів, коли йдеться про Блаженних з різних єпархій). Рішення з цього приводу приймає Державний Секретаріат, вислухавши усі зацікавлені сторони.

   Все, що стосується обряду беатифікації, Папський офіс літургійних богослужінь узгоджує з помісними Церквами.

 

   б) Обряди беатифікації в Римі:

   Зацікавлені сторони (єпископи і постулятори) можуть звернутись до Державного Секретаріату з проханням про проведення обряду беатифікації певного Слуги Божого, який „не з Риму”, в Римі, а не в помісній Церкві, до якої він належав. Мотиви, що лежать в основі такого прохання, розглядає Державний Секретаріат.

   Для обрядів беатифікації, що відбуваються в Римі, діють ті ж критерії, що регулюють обряди, які проводяться поза Римом.

   Слід звернути увагу на корисність „брошурок”, що їх і надалі має готувати Папський офіс літургійних богослужінь, для покращення участі вірних у відправі.

Назагал, виглядає доречним, щоб обряд беатифікації був суттєво однаковий, незалежно від місця проведення. Тому бажано, щоб якомога швидше було приготовано „Чин беатифікації і канонізації” („Ordo beatificationis et canonizationis”) під редакцією Папського офісу літургійних богослужінь сумісно з Конгрегацією у справах святих і з Конгрегацією Божественної Літургії  і дисципліни Таїнств.

 

Кардинал ЖОЗЕ САРАЙВА МАРТІНЕС

Префект Конгрегації у справах святих

 

   1) Бенедикт XIV, “Magister” у справах святих, прирівнює єпископські канонізації до беатифікацій, які полягають у дозволі (permissio) на почитання для деяких визначених місць („pro aliquibus determinatis locis”) (De Servorum Dei beatificatione et beatorum canonizatione, Prato 1839, L.I, cap. 31, 4, С. 196).

   2) „Вчителі Церкви... визначають, що беатифікація – це акт, яким Верховний Римський Архиєрей милостиво дозволяє  почитати певного Слугу Божого в певній провінції, єпархії, місті або в монашому чині певним визначеним і відповідним для блаженних способом почитання, аж поки не дійде до його урочистої канонізації” (“Doctores… tradunt Beatificationem esse actum, quo Summus Romanus Pontifex indulgendo permittit aliquem Dei Servum coli posse in aliqua Provincia, Dioecesi Civitate, aut Religiosa Familia Cultu quodam determinato, ac Beatorum proprio, usquequo ad solemnem eius canonizationem deveniatur”) (Benedictus XIV, L.I, cap. 39, 5, С. 262).

   3) (Ivi, С. 263).

   4) (I. Noval, Commentarium Codocis Juris Canonici, Lib. IV De Processibus, pars II, Augustae Taurinorum-Romae 1932, p. 7).

   5) Пор. F. Veraja, La Beatificazione. Storia, problemi, prospettive, Roma, ed. Congregazione delle Cause dei Santi, 1983, С. 7-111.

   6) Так писав Монсеньйор Антонеллі, Секретар відомства: Архів Конгрегації, V AR, 107/966, в G. Stano, Il rito della Beatificazione da Alessandro VII ai nostril giorni, в: Miscellanea per il quarto Centenario della Congragazione delle Cause dei Santi (1588-1988), Città del Vaticano 1988, p. 401.

4-1а
4-2а
4-3а
4-4а
4-5а
4-6а
4-1
4-2
4-3
4-4
4-5
4-6
bottom of page