top of page
013-015-01.jpg
Схиєромонах Павло
(Порфирій Петро Чучман)

   Народився Петро Чучман 25 травня 1906 року в селі Унів у багатодітній глибоко віруючій родині. Змалку відвідував монастир, а маючи 13 років навіть замешкав там на якийсь час. Через кілька років ігумен Климентій Шептицький сказав: "Ти, Петре, уже дорослий, тому повинен вирішити, чи вступаєш до новіціату, чи повертаєшся додому".

   Юнак задумався, чи має покли­кання до монашого життя. Він вирішив спитати поради в одного старенького монаха. Той сказав: "Ти є ще дуже молодий, і для тебе краще буде піти у світ, відслужити у війську, а потім, якщо будеш відчувати покликання, то вступай до монастиря. Але хочу дати тобі таку пораду: кожного дня молися три рази „Богородице Діво" про добру долю".
   Петро відслужив у війську, навчився кра­вецького ремесла, мав можливість одру­житися, але відчував, що майбутнє його життя має продовжуватися серед чернечої братії. Він справив прощальний вечір для молоді і повідомив, що вступає до монастиря. Всі сприйняли це як жарт, але наступного ранку переступив монастирську браму, щоб вповні присвятити своє життя служінню Богові і людям Це було в листопаді 1932 року. А вже в 1935 році новика Петра відправили до с. Дора, де було засновано монастир св. пророка Іллі, у якому пройшло все подвижнецьке життя старця.

   Життя в дорівській обителі

   Брат Петро був одним із перших, хто налагоджував життя новоствореного монастиря. За благословенням отця Климентія він розпочав вчити кравецтва  хлопців, бо сам був добрим фаховим кравцем. У 1938 р. отримав схиму з новим ім’ям – Порфирій. Наближався час випробувань, час ісповідництва.
   Під час війни монахи в Дорі переховували двох радянських воїнів, чинили й інші діла милосердя. Їжею, яку їм приносили люди, вони охоче ділилися, допомагали хворим. При відступі німецько-угорських військ монахів арештували, бо з боку монастиря одного разу хтось вистрелив. З Дори до Яремча їх вели з піднятими руками, били, знущалися, три доби не давали нічого їсти. Ось-ось мали розстріляти, але коли їх побачив угорський генерал, то не вагаючись відпустив.
   З 1946 р. радянська влада  заборонила монахам перебувати в монастирі, розпочалося підпільне життя. Монахи розміщувалися в одній кімнатці. Раненько вставали до молитви, а після Служби Божої ця сама кімната служила кравецькою майстернею. Схм. Порфирій продовжував вчити молодь і кравецтва, і молитви.
   У липні 1966 р. у м. Львові у приватному помешканні владика Іван Слизюк висвятив брата Порфирія на диякона і священика. Невдовзі монахам вдалося збудувати неподалік зачиненої церкви будинок.  Щоденно багато людей приходило сюди з проханнями про молитву та допомогу у зціленні душ і тіл. Влада попереджувала монахів, щоб вони не приймали людей, штрафувала. 15 лютого 1968 року міліціонери увірвалися до хати і застали близько ста осіб, які брали участь у Святій Літургії. Отця Порфирія засудили до двох років тюремного ув’язнення. На засіданні суду прокурор зневажливо висловився про митрополита Андрея Шептицького. Підсудний єромонах відповів: “Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я розмовляв з ним. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький”.
   Після повернення єромонаха Порфирія з тюрми знову завирувало духовне життя. Отець пішки ходив зі села до села по всій Гуцульщині, проповідуючи Христа, наражав себе на різні небезпеки з боку влади. Одного разу перед самим Великоднем міліція конфіскувала у монахів всі церковні книги і передали в КДБ до Надвірної. Отець Порфирій відважився і поїхав до начальника Надвірнянського КДБ з проханням позичити на Свята деякі богослужбові книжки. Сталося диво: сам начальник КДБ віддав Квітну Тріодь і збірник “Вечірня і Утреня”.Далі знову були погрози влади, штрафи, конфіскації, знову суд, ув’язнення. В час підпілля монастир у Дорі був єдиним монастирем греко-католицької Церкви, який діяв відкрито. Життя монахів було зразком стійкості, їх приклад підтримував людей у вірі, у надії в Господі. Бачачи приклад життя студитських старців, десятки молодих хлопців і дівчат пішли служити Богові як священики, монахи і монахині.
   Щоденно від ранку до вечора з любові до ближніх вислуховував терпеливо отець Порфирій розповіді людей, молився за оздоровлення хворих. Коли всі брати-монахи йшли на нічний відпочинок, то отець ще довго до опівночі на колінах молився. У Господа він черпав силу нести свій нелегкий хрест. Господь наділив отця даром сліз, і він часто плакав. Сльози були, коли молився і навчав людей, коли розкаювався у гріхах і радів у Господі.
   Отець Павло всю тайну нашого спасіння вбачав у каятті. У своїх духовних науках він закликав вірних до покаяння, бо каяття визволяє із гріхів, очищає, зцілює.  Отцеві була притаманна велика простота, безпосередність, лагідність і доброта у ставленні до тих, які щоденно приходили до нього за допомогою. Він глибоко вникав у життєві обставини людини. Дехто думав: “Навіщо він мене так детально випитує” Та саме завдяки цьому старець з’ясовував причини духовної чи тілесної недуги. Люди відчували щиру турботу і проймалися до старця великою довірою. Розкаяний грішник почувався поряд з ним у безпеці, захищеним. В отця Павла легко було сповідатися: на пам’ять приходили давно забуті гріхи, з’являлася відвага сказати Господеві про гріхи затаєні. За Божою благодаттю він відчував духовний стан каянника, часто задавав саме таке питання, яке дозволяло виявити затаєний гріх.
   Слово, поради чи перестороги отця мали велику силу впливу на людей. Хворі старалися запам’ятати кожне слово-пораду старця і керуватися цим у житті. Люди, які приїжджали з різних кінців світу, признавалися, що послухавшись порад отця Павла, вони радикально змінили своє життя на краще.
   Одного разу до отця Порфирія на пораду прийшла учителька Н. зі села Дора. Її чоловік почав випивати. Не допомагали ні прохання, ні сльози. Отець уділив жінці тайну сповіді, записав на молитву за навернення її чоловіка і порадив: “Купи йому горілки, постав перед ним і нехай п’є. Вона послухалась цієї дивної поради. Здивований чоловік запитав, що це означає. Жінка відповіла, що вона зробила це за порадою отця-монаха. Це глибоко зворушило чоловіка, і від того дня він перестав пити.
   Отець навчав молитися за ворогів знаних і незнаних, прощати їм, і тоді Божа благодать буде охороною. Прощення – це ключ до великого чи навіть до найбільшого внутрішнього зцілення. Отець Павло запитував хворих, чи всім простили, бо інакше в цьому також могла бути причина хвороби.
   Читання молитов за оздоровлення відбувалося переважно в каплиці монастирського будинку, де проживали монахи. Зігнутий низько до землі, старенький єромонах з довгою білою бородою читав молитви, помазував хворих єлеєм, уділював хворим спеціальне благословення. Отець Павло кожному хворому давав додому свячену воду з різних чудотворних місць – Зарваниці, Унева, Гошева, Почаєва, щоби цією водою покропили місце, де живуть і працюють, свої автомобілі, а щоденно щоби потрохи її пили, натирали на тілі хворі місця. Давав також зілля, благословенний хліб та олію з литії, дарував посвячені хрестики. Грошей ніколи не брав, але обов’язково записував на Святу Літургію, на акафіст за тих хворих, над якими читав молитви. Бідним хворим давав гроші і продукти на дорогу і додому.
   Для кожного хворого старець мав окрему пораду, окремий рецепт для зцілення в Господі. Не однаково читав і молитви. Декому говорив, що їм достатньо сповіді і благословення та щоб жили за Божими заповідями  і будуть здоровими.
   Якось отець Павло прочитав молитви одному паралізованому чоловікові і сказав йому, щоб той, одужавши, прийшов з дому до монастиря пішки. Через два тижні цей чоловік прийшов 15 км з дому сповістити про своє видужання.
    Був і такий випадок. Умираючого хворого зі с. Ямна везли до обласної лікарні. Автомобіль швидкої допомоги зупинився біля монастиря. Рідні хворого прибігли до старця Павла, благаючи його підійти до хворого і уділити йому святу Тайну сповіді. Отець висповідав хворого, помолився над ним і, поклавши руки йому на голову, поблагословив і дав пораду... повертати додому. "Лікарня йому не потрібна: він буде здоровий”. Через кілька днів до монастиря прийшов чоловік  дякувати Богові й отцеві за видужання.
   Багато людей приїжджало до старця з подякою за виздоровлення. Він їх сердечно приймав, радів за них. Сам не любив розповідати про випадки зцілень, хіба що наводив приклади для хворих, щоби вони мали сильнішу віру і надію на Божу поміч.
   Отець Павло не любив слухати похвали на свою адресу і сам себе не величав. Хворих просив, щоби помолилися за нього. Хвора Л. з м. Львова сказала до настоятеля монастиря: “Ви знаєте, отець просив, щоб я за нього помолилася! Це так мене зворушило, що на очах виступили сльози”.
   Після сповіді, молитов зцілення і благословення отця люди одразу відчували полегшу на душі й на тілі. Був такий випадок. На лавці біля монастиря, в зливу, сиділа жінка. Перед цим отець Павло її сповідав і читав над нею молитви. На питання єромонаха, чому не втікає від дощу, вона відповіла: “Мені так легко. Я така щаслива. Я почуваюся здоровою…”

   Повернення до рідного Унева

   Отець Павло, вже будучи в поважному віці, ніколи не упускав нагоди приїхати на рідну землю, особливо в часі Успенського відпусту або травневої прощі. Сидячи на подвір’ї Унівської Лаври він зі сльозами на очах не переставав благословляти численних прочан. Не знав, чи зможе повернутися сюди наступного року. Одного січневого дня старець повернувся до рідного села уже назавжди. 25 січня 2001 року закінчилася земна мандрівка отця Павла. Згідно зі заповітом, він був похований на Чернечій горі в Уневі.

bottom of page